Він не витиринар, він нутуруліст.
– А що таке нутуруліст?
– Нутуруліст, – сказав Джо, скидаючи окуляри й починаючи набивати свою люльку, – це чоловік, який знає все про тварин, і метеликів, і про рослини, і камені, і все таке. Джон Дуліттл це дуже великий нутуруліст. Мені дивно, що ти ніколи не чув про нього, якщо вже ти з ума сходиш від тварин. Він знає купу всякого про мушлі і про крабів, у цьому я сам переконався. Він чоловік скромний і багато язиком не плеще, але є люди, які божаться, що він найбільший нутуруліст на світі.
– А де він живе? – запитав я.
– Це по дорозі на Оксенторп в іншому кінці міста. Точно не знаю, котрий саме будинок, але певен, що це тобі може сказати перший-ліпший у тому кутку. Піди познайомся з ним. Він великий чоловік.
Отож я подякував ловцеві молюсків, узяв знову свою білку й подався до дороги на Оксенторп.
Перше, що я почув, як дістався базарної площі, це як хтось вигукує: – М’-я-с-о! М’-Я-С-О!
«А ось і Меттью Маґґ, – сказав я собі. – Він точно має знати, де живе цей Лікар. Меттью знає всіх».
Я поспішив перетнути майдан і встиг його упіймати.
– Меттью, – сказав я, – а ти знаєш Лікаря Дуліттла?
– Чи я знаю Джона Дуліттла! – перепитав він. – Ну, можна припустити, що таки знаю! Хлопче, та я знаю його так само добре, як свою дружину, навіть мені інколи здається, що й краще! Це великий чоловік, дуже великий чоловік.
– А ти можеш показати мені, де він живе? – попросив я. – Хочу віднести до нього цю білочку. У неї зламана ніжка.
– Звісно, – відгукнувся Котяче М’ясо. – Я якраз проходитиму повз його будинок. Ходімо я тобі покажу.
І ми пішли далі вдвох.
– О, я знайомий із Джоном Дуліттлом уже роки і роки, – сказав Меттью, коли ми вибралися з базарної площі. – Але я майже впевнений, що зараз його нема вдома. Він десь подорожує. Хоча вже має повернутися з дня на день. Я покажу тобі його дім, і ти знатимеш, де його шукати.
Увесь час, поки ми йшли по Оксенторпській дорозі, Меттью практично не припиняв розповідати про свого великого друга Лікаря Джона Дуліттла, Доктора Медицини. Він говорив так багато, що зовсім забув вигукувати: – М’ясо! аж поки ми раптом не помітили, що услід за нами терпляче йде вже ціла процесія з собак.
– А куди відправився в подорож Лікар? – запитав я, поки Меттью роздавав м’ясо усім їм навколо.
– Не можу тобі сказати, – відповів він. – Ніхто ніколи не знає, ні куди він їде, ні коли він їде, ні коли повернеться назад. Він живе сам-один, якщо не вважати хатніх улюбленців. Він здійснив великі подорожі і чудові відкриття. Останнього разу, як він повернувся додому, то розповів мені, що знайшов плем’я червоношкірих індіанців у Тихому океані. Так от, вони жили на двох островах. Чоловіки жили на одному острові, а їхні жінки – на другому. Недурні люди, хоч деякі з них і дикуни. Вони зустрічалися тільки раз на рік, коли чоловіки відвідували дружин на велике свято – скоріш за все на Різдво. Так, він таки прекрасна людина, цей Лікар. А щодо тварин, ну так ніхто