і багато іншого; все це я як зумів описав у повісті «Вогні серед ночі».
Для мене все це, сьогодні, я думаю, крім гірко-негативної сторони, мало й позитивний бік: я пізнав по чім ківш лиха, як важко людині виживати, як їй доводиться тяжко працювати, – останнє – працювати, згодилося в подальшому житті. Період романтизму я пережив у шостому класі, коли закохався – якщо це було кохання – в однокласницю Іру, круглолицю, як повний місяць, ще й з зорями в очах. Вона на уроках першою піднімала руку і декламувала вірші таким дзвінким голосом, що дзвеніли шибки, але того мовби не помічала. Вона частіше давала переписувати задачки Борисові або Жорці, і вмочувати і її чорнильницю – невиливайку перо «рондо» і вимочати сторінку її промокашкою. Мовби не помічала мого стану, а насправді помічала, бо коли ми закінчували виші, я – університет, а вона фізмат педагогічного, раптом прислала мені листа, в якому писала, що Борис пропонує їй виходити заміж і питала поради. Я тоді вже набачився інших дівчат і з деякими зустрічався, колишня романтика вже перейшла в реалізм – спав з продавчинею пончиків, і їй не відповів. Але те буде значно пізніше.
А тоді ще лазили в колгоспні гороховиська і тягали стручки разом з волоттям, і на колгоспний баштан по маленькі ледь рожевуваті кавунчики. І ловили руками в’юніву твані пересохлого болота, вимазуючись у глей вище вух. А ще ганяв з Рексом, чорно-білим лягавим собакою. Рекс брав слід – відшукував у кущах котлету, яку я протягував по землі, нічого іншого більше не вмів, хіба що міг лапою тарабанити по дверній клямці, зовсім як людина, і одного разу мати, настирившись від такого тарабаніння, різко відчинила двері – і вперіщила віником… вчительку фізики, яка прийшла до нас.
І з’єднала нас з однокласником Жорою любов до Ірки, яку ми один від одного приховували, і наївна любов первісної людини до поезії. Ми знали напам’ять чимало віршів Байрона (якого більше ніхто в класі ніколи не читав) і Бернса і навіть Міцкевича, й ми розігрували наївні дуелі «Дульсінею Тобоську», а насправді маючи на увазі Іру. Ми цитували без особливого розуміння класичні рядки, й билися на ліщинових шпагах. І потай читали украденого в бібліотеці «Милого друга» Мопассана, бо чули, що його читати можна тільки дорослим. Але від читання деяких місць у нас стриміло у штанях, й ми вважали себе дорослими. А були ще зовсім дітьми. Бо одного разу, щоправда раніше на два чи три роки, женучи з пастівника корову, я сів на неї верхи, погнав бігом і під впливом тодішнього захопливого до самозабуття фільму «Чапаєв», кричав: «Я – Чапаєв!» А Іра почула й кепкувала – дівчата завжди стають дорослими раніше.
І ми рано дорослішали. Ми були такими маленькими зачуханими війною хазяйчиками. Було важко, водночас подобалося, що ми – хазяйчики, ми при ділі. Ніяка ідеологія, ніяка політика тоді нас не цікавили і не обходили. Ну, не так щоб зовсім. У молодших класах ми вишукували на обкладинках зошитів, серед шрифтів-лінійок фашистські знаки – це було наслання, божевілля, і читали