свідчення правдиві, то Ванней каже, що ця істота міняє форму і скидає шкуру.
– Кажеш, двадцять троє загиблих? Ай-ай.
Налетів вітер, женучи перед собою солончак. Коні схарапудилися, а ми підняли нашийні хустки, щоб прикрити роти й носи.
– Жарко, чорт забирай, – відзначив Джеймі. – І цей клятий пісок.
Потім, неначе схаменувшись, що занадто розбалакався, він замовк. Мене це влаштовувало, бо було про що поміркувати.
Трохи менше ніж за годину ми виїхали на пагорб і побачили просто під собою яскраво-білий гасі. Він оббігав територію завбільшки з баронський маєток. За ним, спускаючись до вузького струмка, розкинувся великий зелений сад і виноградна лоза. Від її вигляду в мене рот наповнився слиною. Востаннє я їв виноград, коли шкіра в мене під пахвами була ще гладенька і безволоса.
Стіни гасі були високі, їх вінчали загрозливі іскри битого скла, проте дерев’яні ворота стояли відчинені, немов припрошували гостей. Перед ними сиділа на троноподібному кріслі жінка в білій мусліновій сукні та каптурі з білого шовку, що розвіювався довкола її голови, мов крила чайки. Коли ми під’їхали ближче, я побачив, що трон зроблено з залізного дерева. Безперечно, жодне інше крісло, якби не було виготовлене з металу, не витримало б її ваги, бо то була найбільша жінка з усіх, яких я бачив, велетка, яка стала б до пари легендарному принцу-ізгою Давиду Спритному.
На колінах у неї лежало якесь рукоділля. Можливо, вона плела ковдру, але на тлі її товстелезного тіла і таких великих грудей, що кожна з них могла б затулити немовля від сонця, та річ виглядала не більшою за носову хустинку. Вона помітила нас, відклала рукоділля вбік і підвелася. Зросту в ній було шість з половиною футів[2], як не більше. В улоговині вітер віяв не так сильно, але сукня все одно тріпотіла на її довгих стегнах, з таким звуком, наче розвівалося на вітрі вітрило. Я згадав слова машиніста: вони жеруть мужиків. Та коли вона піднесла великий кулак до широкого рівного чола і вільною припідняла поділ сукні, щоб зробити реверанс, я мимохіть натягнув віжки.
– Хайл, стрільці! – вигукнула вона. Її голос звучав розкотисто, майже як чоловічий баритон. – Від імені Безтурботності й жінок, що тут замешкали, вітаю вас. Хай довгими будуть ваші дні на землі.
Ми й собі піднесли кулаки до лобів і побажали їй того самого вдвічі більше.
– Ви прибули з Внутрішнього світу? Гадаю, що так, бо ваша одежа не досить брудна для цих країв. Хоча вона стане брудною, якщо залишитеся довше, ніж на день. – І вона розреготалася так, наче віддалік грім прогримів.
– Так, ми звідти, – підтвердив я. Було очевидно, що Джеймі не скаже нічого. Він і за звичайних обставин був мовчазний, а тут стояв, мов громом уражений. Тінь жінки здіймалася в неї за спиною на побіленій стіні, висока, мов Лорд Перт.
– І ви приїхали впіймати шкуряка?
– Так, – сказав я. – Ви його бачили чи тільки з поголосу знаєте? Якщо так, то ми скажемо спасибі й поїдемо собі далі.
– Це не людина, хлопче. Навіть не надійся на це.
Не розуміючи,