на проспекті Ерміта Істапалапа, у десяти хвилинах їзди.
Знову переливання крові. Знов кров невідомих. Знов цілу армію найманців закачано в шлуночки мого серця: проститутки, алкоголіки, матері-одиначки, гарячкові підлітки в пошуках грошей, аби оплатити один вечір у готелі, звільнені й безробітні службовці, муляри, яким треба нагодувати своїх дітей, робітники, яким не вистачає на прожиття, наркозалежні, спраглі дози. Іригація моїх артерій маргіналами.
Лікар, який мене оперував, сказав, що в мене була рана, як у тореро, бо саме так роги простромлюють стегна матадорів і розрізають стегнові тканини, як оце у мене. Суто випадково цей лікар виявився асистентом хірурга на Пласі Мехіко[2]. У похмурій операційній залі брудної клініки, куди мене доставили, він зумів бездоганно зашити розірване стегно. Вправність лікаря та блискавичні дії жінки, що прийшла мені на поміч, завадили тому, щоб моє життя стекло по нозі.
Я пролежав у клініці п’ятнадцять днів. Там стояли тільки чотири ліжка. На одному з них по черзі спали мої бабуся, мати й брат.
Іноді привозили геть очманілих алкоголіків або постраждалих в автомобільних аваріях. Одного вечора з’явився чоло вік з ножовими пораненнями живота, життя якого теж урятувала хірургічна вправність молодого лікаря.
Саме в ті ночі, коли Карлос лишався доглядати мене, ми справді пізнали один одного. Більше шести років різниці у віці заважали нашому спілкуванню. Ця відстань скоротилася за ті години, що ми балакали на світанку, коли він промивав мою рану, стежив, аби медсестри не забули дати мені антибіотики, водив до туалету, губкою очищав розтин, що тягся по всій нозі. Віддалившись від брата незримого, – Хуана Хосе, – я наблизився до зримого – Карлоса. Я відкрив, що мій справжній близнюк народився за шість з половиною років до мене, і ми стали нероздільними.
Лікар заборонив мені піднімати важкі речі, нахилятися або ходити навіть на милицях протягом двох місяців. Оскільки в батьків не було грошей на крісло-каталку, на уроки мене возили на теліжці.
У перший день, коли я зміг вийти на вулицю сам, я пішов глянути на пляму від крові, що лишилася на лавці. Я дивився на цього чорного метелика, намальованого кров’ю всіх осіб, що текла в моїй крові, – нагадування про життя, яке мало не вилилося з мене на асфальт.
Мати побачила, як я заворожено споглядаю пляму. Вона принесла відерце, мийний засіб, щітку й змусила мене вимити все до останку. Пляма зникла, але на склі, що розрізало мені внутрішню сторону стегна аж до литки, лишилися рештки засохлої крові, які не змогли змити навіть подальші дощі.
Рік по тому я заліз на огорожу, молотком розбив кусок пляшки, яка мене розпанахала й сховав його в шухляду. Гадаю, саме так роблять тореро з бичачим рогом, що їх простромив.
На моїй нозі залишився сорокасантиметровий шрам. Я втратив чутливість позаду коліна, довкола гомілковостопного суглоба й на зовнішній стороні стопи. Знечулення витримати важче, ніж біль. З болем