Ідеї чистої феноменології і феноменологічної філософії. Книга перша. Загальний вступ до чистої феноменології
певних модифікацій первинного переживання, які ми позначаємо як вільне звернення «погляду» – не просто й суто фізичного, а «духовного погляду» – від щойно побаченого паперу до вже явлених раніше, а отже, «імпліцитно» усвідомлених предметів, які після звернення погляду перетворюються на експліцитно усвідомлені, «уважно» сприйняті або «побіжно помічені».
Речі усвідомлюються як у сприйнятті, так і у пригадуваннях, у схожих на пригадування репрезентаціях, а також у вільних фантазіях. Усе це – подеколи в «ясному спогляданні (Anschauung)», подеколи без помітної наочності (Anschaulichkeit) у спосіб «темних» уявлень; при цьому вони ширяють перед нами з різними «характеристиками» як справжні, можливі, вигадані тощо. Цих істотно різних переживань, очевидно, стосується всі те, що ми зазначили щодо переживань сприйняття. Ми навіть не думаємо змішувати усвідомлені в цих видах усвідомлення предмети (наприклад, сфантазовані русалки) із самими переживаннями свідомості, які є їхніми усвідомленнями. Ми також пізнаємо, що до сутності всіх таких переживань – узятих у цілковитій конкретності – належить та дивна модифікація, яка переводить свідомість із модусу актуального звернення у свідомість в модусі неактуальності й навпаки. Одного разу переживання є, так би мовити «експліцитним» усвідомленням своїх предметностей, іншого – імпліцитним, суто потенційним. Предметне може являти нам себе як у сприйнятті, так й у спогаді або фантазії, а ми при цьому можемо не «спрямовувати» на нього духовний погляд навіть вторинно, не кажучи вже про те, щоби ми «займалися» ним в особливому сенсі.
Схоже ми констатуємо стосовно будь-яких cogitations з картезіанської сфери прикладів, для всіх переживань мислення, відчуття і воління, при цьому, як виявиться (в наступних параграфах), «спрямованість на», «зверненість до», що відзначає актуальність, не збігається, як у прикладах чуттєвого уявлення, яким ми віддали перевагу через їхню простоту, з вихоплювальною увагою до об’єктів свідомості. Усіх таких переживань також вочевидь стосується те, що актуальні переживання оточені «полем» неактуальних; потік переживань ніколи не може складатися лише з актуальностей. Саме останні в найширшому узагальненні, яке виводить за межі кола наших прикладів, і в здійсненому контрастуванні з неактуальностями визначають точний сенс виразу «cogito», «я усвідомлюю щось», «я здійснюю певний акт свідомості». Аби чітко виокремити це поняття, ми зберігаємо винятково для нього картезіанські вирази cogito та cogitations, якщо виразно не вказуємо на модифікацію через такі доповнення, як «неактуальний» тощо.
«Притямне»[23] Я ми можемо визначити як таке, що у своєму потоці переживань континуально здійснює усвідомлення у специфічній формі cogito; це, звісно, не означає, що воно постійно або взагалі надає цим переживанням предикативного виразу. Адже існують і тваринні Я-суб’єкти. Проте, згідно з вищесказаним, до сутності потоку переживань притямного Я належить те, що континуальний перебіг ланцюга cogitations стало оточений