кам’яне. Навіть на привітання не відповідав. Лише, гордо задерши чорноволосу голову, мовчки проходив повз, наче вона порожнім місцем була. Маленька також не відчуває його тепла. Тільки до неї, чужої людини, і горнеться. То як же її покинути? Залишити з оцим… батьком.
– Ч-чому не любите свою дитину? – перемагаючи хвилювання й образу, ледве вимовила.
Роман відвернувся, наче навмисне очі сховав.
– Люблю, – значно потеплішав. – Вона – усе, що в мене лишилося. Як можу не любити?
– Тоді чому? – болісно скривилася.
– З кожним днем Ася все більше звикає до вас. Прив’язується. Пускає у свою душу. По-дитячому, наївно вірить, що будете поряд завжди. Заповните порожнечу в її серці після смерті матері. Але ви, Марино, – молода людина. Навіть якщо сьогодні не маєте планів на майбутнє – завтра вони з’являться. Зустрінете своє кохання. Не прийдете. А вона… чекатиме. Допоки знову не зрозуміє, що втратила близьку людину. Тільки тепер через зраду, бо усвідомить, що зайва у вашому житті.
– Ви пережили щось подібне? – відчула Марина й прямо запитала. Занадто вже реально все описував Богданов, ніби напевне знав, із власного досвіду.
– У її віці я втратив батька… – несподівано зізнався Роман і різко змовк.
Марина мовчала.
Серцем відчула – зачепила болюче місце.
– Інколи життя – не свято, – обернувся й серйозно глянув на неї Богданов. – Реальність жорстока. Нехай Ася переживе горе від втрати матері один раз і навчиться з цим жити.
Марина ледве переступила поріг власної квартири. Не роздягаючись, упала на ліжко. Але сон не йшов. Усе вовтузилася й прислухалася, намагаючись розрізнити бодай найменший порух за стіною.
«Ася пускає вас у свою душу, – лунали в голові слова Романа. – По-дитячому, наївно вірить, що будете поряд завжди. Заповните порожнечу в її серці після смерті матері. Та одного разу не прийдете. А вона… чекатиме. Доки не усвідомить, що зайва у вашому житті…»
Лягла горілиць.
Задивилася на білу стелю.
«Може, Роман і має рацію, – розмірковувала. – Дитина – не іграшка. Я поряд, бо співчуваю їй. Ото й усе».
«Точно?.. – десь із глибини шепотів голос. – Тоді чому так боляче, наче власне дитя залишаю? А може, своє люблять якось інакше? – роздирали думки. – Ще більше? Як воно – бути матір’ю? Напевно, це страшна відповідальність? Навіть якби Богданов і не попросив мене піти. На що сподівалася? Замінити рідну матір? Як? Стати нянькою чи… о-о, ні! – скривилася, наче оцту скуштувала. – Цього чоловіка поряд не уявляю. Холодний, мов північноокеанський лід. Узайве й не посміхнеться. Та й… занадто вже дорослий. Щонайменше років на чотирнадцять старший. Такий виховуватиме все життя».
Знеможена зливою думок свідомість потихеньку затуманювалася.
Сон затягував Марину в солодкий полон. Відчула невагомість. Тіло стало легким, знялося в повітря, і не зрозуміти: падає чи злітає…
Новий день застав Романа на півдорозі до лікарні. Перші промені ледве поцілували небо, коли він з рук до рук віддав Асю виховательці