жалібно промовив блазень. Став навколішки біля мене, обережно відсунувши супницю. Зволожив серветку вином, яке налив для мене, поклав її мені на пальці. Я не протестував. Не чув болю попеченої шкіри через глибоку внутрішню рану. Блазень вдивлявся у мене стурбованими очима. Я ледве міг його бачити. Він здавався майже безтілесним, у його безбарвних очах відбивалося гаснуче полум’я каміна. Тінь, як інші тіні, що прийшли терзати мене.
Мої попечені пальці запульсували від болю. Я стис їх другою рукою. Що я робив, про що думав? Скілл підступив до мене, наче йдучи на штурм, а тоді покинув, залишивши мене вичерпаним, як порожня посудина. Напливла втома, несучи на собі біль, немов кінь вершника. Я намагався втримати побачене.
– Що це за жінка була? Вона щось означає?
– Ах, – блазень здавався ще втомленішим, але намагався зібратися із силами. – Жінка із Сілбея? – Урвав, наче перешукуючи в пам’яті. – Ні. Жодної гадки. Усе так перемішано, мій королю. Важко щось розібрати.
– Моллі не має дітей, – сказав я йому. – Це не могла бути вона.
– Моллі?
– Її звуть Моллі? – спитав я. Моя голова пульсувала. – Навіщо ти так мене мучиш?
– Мілорде, я не знаю Моллі. Ходімо. Повертайтесь у своє ліжко, я принесу вам поїсти.
Він допоміг мені звестися на ноги, і я стерпів його дотик. До мене повернувся голос. Я плив, мені в очах усе то затуманювалося, то знову ставало більш чітким. То я відчував його руку в себе на плечі, то здавалося, що кімната й люди, які в ній розмовляли, мені наснилися. Мені вдалося заговорити:
– Я мушу знати, чи це була Моллі. Мушу знати, чи вона помирає. Блазню, я мушу знати.
Блазень тяжко зітхнув.
– Я не можу цього наказати, мій королю. Ви це знаєте. Як і у вас, видіння керують мною, а не я ними. Не можу витягти нитку з гобелена, мушу дивитися на те, що бачать очі. Майбутнє, мій королю, – як течія у річищі. Я не можу вам сказати, звідки взялася кожна крапля води, але можу розповісти, де найсильніший потік.
– Жінка із Сілбея, – наполягав я. Якась моя частина жаліла бідного блазня, але інша частина наполягала. – Я б не побачив її так виразно, якби вона не була важливою. Спробуй. Хто вона?
– Вона щось означає?
– Так, я цього певен. О так.
Блазень сидів на підлозі, схрестивши ноги. Притулив до скронь довгі тонкі пальці, притис, наче намагаючись відчинити двері.
– Не знаю… Не розумію… Усе так поплуталося, усюди перехрестя. Стежки затоптані, а запахи розвіялися.
Він глянув на мене. Чомусь виявилося, що я стою, а він сидить на підлозі, біля моїх ніг, дивлячись на мене. Його бліді очі на яйцеподібному обличчі ледь не виходили з орбіт. Погойдувався в напрузі, безглуздо усміхався. Розглядав свій щурячий посох, притиснувши його ніс до свого носа.
– Чи знав ти цю Моллі, Щурику? Ні? Так я й думав. Може, спитати когось іншого, хто б знав. Може, черв’яків.
На нього найшло дурне хихотіння. Непутяще створіння. Загадки дурного ворожбита. Що ж, він такий, яким є, і на це нема ради.