спочивальні мало що можна було зробити, але вона зібрала брудний посуд, розворушила вогонь, зацокала язиком над розкиданим одягом і ванною з брудною водою. Я став перед каміном, а вона тим часом стягла постіль з ліжка, замінила її свіжою, зібрала брудний одяг і, зморщивши носа, перекинула його через плече. Ще раз оглянула кімнату, а затим випливла за двері зі своєю здобиччю.
– Я саме збирався прибрати, – засоромлено пробурмотів я, але не скидалося на те, щоб леді Пейшенс це почула. Владно вказала на ліжко, і я неохоче туди забрався. Думаю, я ще ніколи не почувався таким недолугим. Вона це ще й підкреслила, схилившись і підтикавши під мене ковдру.
– Стосовно Моллі, – зненацька проголосила вона. – Твоя поведінка цієї ночі була каригідною. Ти скористався своєю слабкістю, щоб заманити її до своєї кімнати. І дратував своїми нескінченними звинуваченнями. Фітце, я такого не допущу. Коли б ти не був таким хворим, я б на тебе розлютилася. А все-таки я глибоко розчарована. Не можу належно висловитися з приводу того, що ти ошукав бідну дівчину і притяг її сюди. Отож просто скажу, що таке більше не повториться. Твоє ставлення до неї буде шанобливим зі всіх точок зору.
Просте непорозуміння між мною і Моллі раптом стало серйозною проблемою.
– Сталася помилка, – сказав я, намагаючись, щоб це прозвучало впевнено та спокійно. – Ми з Моллі мусимо все з’ясувати. Порозмовляємо наодинці. Задля вашого душевного спокою запевняю вас, що все було не так, як вам здається.
– Пам’ятай, хто ти. Син принца не може…
– Фітц, – твердо нагадав я їй. – Я Фітц Чівелрі. Бастард принца.
Пейшенс мала вражений вигляд. Я знову почув, як змінився, відколи покинув Оленячий замок. Не був уже тим хлопчиком, за яким вона могла наглядати та виправляти його. Мусила побачити мене справжнього. Усе-таки я намагався пом’якшити свій тон, зазначивши:
– Я – не законний син принца Чівелрі, міледі. Лише бастард вашого чоловіка.
Вона сіла на ліжко і глянула на мене. Її горіхові очі втупилися мені в обличчя. Крізь її легковажність і непостійність я розгледів душу, спроможну на сильніший біль та більшу скорботу, ніж я будь-коли підозрював.
– Думаєш, я колись могла про це забути? – тихо спитала вона.
Слова застрягли мені в горлі, коли я шукав відповіді. Мене врятувало повернення Лейсі. Вона мобілізувала двох слуг-чоловіків і кількох малих хлопців. Ті прибрали з кімнати брудну воду й посуд, а тим часом Лейсі наготувала тацю з маленькими тістечками та ще двома чашками й відміряла свіжого зілля, щоб запарити чергову посудину чаю. Ми з Пейшенс мовчали, доки слуги не вийшли з кімнати. Лейсі приготувала чай, налила його всім у чашки, а тоді сіла зі своїм вічним мереживом.
– Саме тому, що ти той, ким є, це більше, ніж просто непорозуміння. – Пейшенс повернулася до попередньої теми, наче я ніколи не посмів її перебити. – Коли б ти був писарчуком у Федврена чи стаєнним челядником, то мав би волю залицятися, до кого завгодно, і побратися, з ким захочеш. Але ти не такий, ти Фітц Чівелрі Провісник. Ти королівської крові. Навіть бастард, – на цьому слові вона ледь затнулася, – з