були такого ж кольору, як води того дня.
– Я подумав, що в моєму товаристві вам приємніше пролетить час, моя королево-в-очікуванні.
– Пролетить час, – зітхнула вона. Поклала підборіддя на долоню, сперлася на лікоть. Морський вітер заплутався в її світлому волоссі. – Яка дивна ця ваша мова. Кажете про час, як ми про летючий вітер. Наче це щось таке, чого треба позбутися.
Маленька камеристка Розмері сиділа біля її ніг, хихочучи в кулак. Дві леді позаду нас боязко засміялися, затим знову схилили голови над своїм рукоділлям. Кеттрікен теж мала на колінах великі п’яльці з розпочатою вишивкою гір та водоспаду. Я не помітив, щоб ця робота якось просувалася вперед. Інші її леді сьогодні не з’явилися, але вислали пажів із поясненнями, чому не могли скласти їй товариства. Переважно через головні болі. Вона не розуміла, що їхня неувага її принижує. Я не знав, як їй це пояснити, а часом міркував, чи маю я це робити. Сьогодні був один з таких днів.
Я посовгався на кріслі, перехрестивши ноги по-іншому.
– Я мав на увазі лише те, що взимку в Оленячому замку можна занудьгувати. Погода тримає нас у чотирьох стінах, мало розваг.
– А от корабелень це не стосується, – сповістила вона мені. Її очі прибрали дивно голодного виразу. – Там постійна метушня, кожну дрібку денного світла використовують для обтісування великих колод і згинання дощок. Навіть коли день темний чи шаліє шторм, корабели в ангарах рубають, обтесують і шліфують дерево. А в кузнях кують ланцюги та якорі. Одні тчуть міцне полотно для вітрил, інші кроять їх і шиють. Веріті крутиться там, за всім пильнуючи. А я сиджу та вишиваю ці витребеньки, колю пальці та сліпаю, гаптуючи квіточки і пташині очка. А як закінчу, то опиняться вони в кутку з дюжиною таких самих гарнісіньких робіт.
– Ой, ні, не в куток, нізащо, міледі, – імпульсивно вибухнула одна з жінок. – Що ви, ваші роботи – дуже цінний подарунок. У Шокзі одна з ваших робіт висить, узята в рямці, в особистих кімнатах лорда Шемшая, а герцог Келвар із Ріппону…
Зітхання Кеттрікен скоротило цей жіночий комплімент:
– Я б радше працювала з вітрилами, великою залізною голкою чи дерев’яним клином, щоб оздобити один із кораблів мого мужа. Оце була б справа, гідна мого часу і його поваги. Натомість дістаю іграшки для розваги, наче я вередлива дитина, що не розуміє вартості добре проведеного часу.
Вона повернулася до вікна. Тоді я помітив, що звідси так само добре видно дим із корабельні, як і море. Може, я не зрозумів, що саме привертало її увагу?
– Чи маю я послати по чай і тістечка, міледі? – з надією спитала одна з дам. Обидві пані накинули на плечі шалі. Кеттрікен не помічала холодного морського повітря, що вливалось у відчинене вікно, але воно могло бути неприємним для цих жінок, які сиділи й кололи полотно голками.
– Якщо бажаєте, – байдуже відповіла Кеттрікен. – Я не голодна і не хочу пити. Боюся, що розтовстію, як годована гуска, сидячи з вишиванням і цілісінький день то попиваючи, то під’їдаючи.