до нас. Добраніч.
І вимикаю світло.
Це воскресіння, це повернення з могили, вихід із кладовища, де мене було поховано; всі пережиті емоції й купіль цієї ночі, яка знову прийняла мене в життя серед інших людей, настільки мене розтривожили, що я ніяк не можу заснути. Перед моїми заплющеними очима, наче в калейдоскопі, без жодної хронології пролітають образи й речі, уся сукупність відчуттів, вони чіткі, але геть безсистемні: суд присяжних, Консьєржері, потім прокажені, Сен-Мартен-де-Ре, Трібуйяр, Ісус, шторм… Так, наче все те, що я пережив, намагається постати водночас у галереї моїх спогадів у фантасмагоричному танку. Я марно намагаюся прогнати всі ці образи, та мені це ніяк не вдається. Найкумедніше те, що вони поєднуються з виском свиней, криками гоко, завиванням вітру, шумом хвиль, усе оповите музикою однострунних скрипок, яку ми щойно слухали в різних барах.
Мені вдається заснути вже над ранок. Близько десятої ранку хтось стукає в наші двері. Це всміхнений метр Бовен.
– Доброго ранку, друзі. Ви ще в ліжку? Ви пізно повернулися. Чи гарно розважилися?
– Доброго ранку. Так, пізно, перепрошуємо.
– Та що ви! Це нормально після всього того, чого вам довелося зазнати. Слід належно використати першу ніч вільних людей. Я прийшов, щоб провести вас у поліцейський відділок. Ви маєте прийти в поліцію й заявити про нелегальний в’їзд у країну. Після цієї формальності ми провідаємо вашого друга. Сьогодні зранку йому зробили рентген. Результат буде пізніше.
Ми швиденько вмиваємося й спускаємося вниз, де на нас чекають капітан і Бовен.
– Добридень, друзі, – поганою французькою вітається капітан.
– Усім доброго ранку, чи все гаразд?
Жінка-офіцер Армії порятунку запитує:
– Чи сподобався вам Порт-оф-Спейн?
– Так, мадам. Ми дістали масу задоволення.
Невелика чашка кави – і ми рушаємо до поліцейського відділку. Ідемо пішки: до нього менше двохсот метрів. Поліцейські з нами вітаються, не звертаючи особливої уваги. Проминувши двох темношкірих вартових в одностроях кольору хакі, ми заходимо в строгий, імпозантний кабінет. З-за столу підводиться офіцер років п’ятдесяти в сорочці й краватці кольору хакі, на його грудях повно значків і нагород. Він у шортах, до нас звертається французькою:
– Добридень. Сідайте. Перш ніж офіційно прийняти ваші заяви, я хочу трішки вас розпитати. Скільки вам років?
– Двадцять шість і дев’ятнадцять.
– За що вас засуджено?
– За ненавмисне вбивство.
– Який вирок?
– Довічні каторжні роботи.
– Тоді це вбивство було навмисним?
– Ні, пане, у мене ненавмисне.
– А в мене навмисне, – уточнює Матюретт. – Мені було сімнадцять.
– У сімнадцять років уже усвідомлюєш, що робиш, – каже офіцер. – Якби такий факт був підтверджений в Англії, вас би повісили. Утім англійська влада не повинна висловлювати судження