топчуть.
Так, отже, вночі потаємно приступив був фарао Озирис-Аменемхет мудрий до Володаря Пустині й словом «ЗОЛОТО», що в його могутність він вірив глибоко, – промовленим тричі, хотів він збудити Сфінкса.
Але непорушно у простір дивився відвічний Камінний Володар. Не піднеслись вії йому, серце не озвалось у грудях кам’яних, і не глянув він на фараона. Тільки подихом вітру з пустині кинуло купу піску, нічого не вартого, під ноги Аменемхетові. І розгнівався вельми фарао на ту відповідь глузливу й уразливу на його найліпше слово. І на знак великої погорди своєї до Володаря Пустині звелів поставити іншого Сфінкса біля Таніту. І сьогодні кожен на власні очі може бачити того другого неправдивого Неба.
Правдивий же стояв непорушно й дивився на простір і час, байдужий до того, як минали роки за роками, як змінялись володарі за володарями, як відходили з Землі Кемі до богів несмертних фараони, мандрівкою своєю земською втомлені.
І от, на трон Земель Обох вступила Гатасу, володарка могутня і славна, Гором улюблена, самою Гатор[10] вигодована. Мудрість була її хлібом щоденним, але ж і до вправ мечем та стрілою була володарка так призвичаєна, як і до праць будівельних. Дух її могутній створив (у скелях) храм великий. І на палацах, пільонах і всяких будовах та стовпах переможних було висічене наймення її вельми багато разів. І було за що, бо ж навіть у боях численних на возі бойовному гонила вона в полях кривавих за перемогою. Й ніколи не давала вона втекти перемозі. Тож славою зброї своєї вкрила вона Єгипет.
На слово Гатасу, з малюнків руки її, богами надхненої, з’явились кораблі могутні. До Землі Пунт[11] і ще далі понесли вони славу Кемі.
Таж більш як славу й перемогу кохала Гатасу край свій та брата й чоловіка свого – Тутмеса. А що не відала вона страху, і славою, як льотоса квіткою, голову свою прикрашала, – то вирішила два ті свої кохання злити в одно. Хотіла, вирікшись особистої слави, на Тутмеса, мов вінок, покласти всю славу, що була в Землі Кемі. І на пам’ятних дошках, на храмах, палацах, пільонах знищила вона наймення своє, лишила ж єдине, одиноке наймення Тутмесове. А в ніч ту, коли так вчинити постановила, до Сфінкса прийшла Гатасу, спираючись, як Ізида на Гора, на рамено Тутмесове. Але даремно:
– Кохання… Любов… – промовляла.
Даремно і Тутмес – володар, що з сорока чотирьох боїв повернув переможцем, даремно і він:
– Слава… Край рідний, – голосом сильним і певним гукав.
Даремно на слова ті польниці-сурми мідяні голосно йому відповідали.
Володар Пустині мовчав і не рухнувся…
Та ж серця шляхетні не знають образи чи гніву. Й не уразились мовчанкою Сфінкса Гатасу й Тутмес, як сталося те з Аменемхетом. Не відвернулись, не кляли його, але ж на згадку про повінь щастя свого звелів Тутмес оздобити диском золотим Сфінксові голову, щоб кожного ранку промінням іскристим обсипав його відроджений Ра[12], як обсипає кожного дарами той, хто серце має щасливе…
І