визначав місце його народження.
Я старанно виминав директора, бо мав перед ним великий гріх і думав, що він про нього знає: із шафи, що стояла в коридорі навпроти директорського кабінету, я, коли уроки закінчувалися і в приміщенні ґімназії запанувала тиша, викрадав білий гербовий папір, щоб з нього робити свої книжечки, – і донині маю слабкість до незаписаного паперу.
Потім, коли Ковбуз працював викладачем на класичній кафедрі Львівського університету, я якийсь час мешкав у нього на квартирі, то й признався до свого колишнього гріха. Професор щиро сміявся: він завжди дивувався, чому в його шафі дедалі меншає дорогоцінного паперу.
І ще була в мене таємниця, пов’язана з директором ґімназії. Його дочку Мірку – сьогодні вона професор кафедри хімії у Львівському університеті – я вибрав своєю «дамою серця». Мірка нічого про те не знала, бо була вища за мене на півголови і, звісно, не звертала на курдупля уваги. Так ми й залишилися донині лише щирими приятелями.
Драматург і поет, викладач української літератури Дмитро Николишин був пресвітлою особистістю, найвитонченішим інтеліґентом, знавцем світових літератур і мрійником. Не знаю, збагнути не можу, як така благородна і не захищена найдрібнішою крихтою грубості людина витримувала знущання в радянському концтаборі?! Зрештою, не витримав, помер на каторзі…
Латиніст Іван Храпливий, на прізвисько Ванька, водно чухав вказівним пальцем чорну борідку і вигукував «но-но!» навіть тоді, коли в класі було тихо, хоч маком сій… Він так нас витренував у латинській граматиці, що й донині спросоння я міг би назвати по-латині кожну граматичну форму будь-якого дієслова чи іменника. Храпливий був дуже боязливий і обережний. Якщо ґімназист не підготувався до уроку, то видумував щось «страшне» – бавився, наприклад, стріляною гільзою, – і цього було досить, щоб Ванька вмить виводив за комір небезпечного типа з класу, тим самим рятуючи його від «двійки». Обережність, однак, не врятувала його самого: після війни Храпливого заарештували, і якийсь час, як мені відомо, він сидів у одній камері з Дмитром Павличком…
Орест Кузьма – професор біології і хімії – зачаровував нас на уроках практичними дослідами. Ніколи учнів не опитував, але оцінки ставив непомильно: хто цікавився його предметом, мав найвищий бал, всі інші – «трійки». Середньої оцінки не визнавав і «двійок» теж не ставив: бо «нема на світі аж такого дурня, щоб таки нічого не знав». Був він відомим есперантистом. 1948 року його з сім’єю вивезли в Сибір, де він вирощував зразкову городину, дивуючи тих, в яких «нічєво нє растє»; повернувся до Коломиї через десять літ – знищений і хворий.
Богдан Левицький (Штраус) викладав після війни українську мову й літературу в середній школі № 1, колишній ґімназії. Його урок на тему «Інтермецо» М. Коцюбинського я запам’ятав слово до слова: працюючи потім у Щирецькій середній школі на Львівщині, я подавав цей урок за його «рецептом», і мене ставили в приклад усім мовникам району. Штраус швидко запримітив у мене літературні нахили, може, запам’ятав моє вторгнення