кімнати до кімнати й у розпачі розводить руками: «Я ж казав тобі – сиди в Коломиї і додому не приходь»; сестри, слава Богу, дома немає, вона вчителює в Ганеві, може, про неї забудуть; тільки мама не втрачає рівноваги, бо на неї лягає відповідальність за сім’ю: а на кого ж, коли чоловіки розгубилися і стали безпорадні, мов діти; мати виймає з куфра одежу, зносить зі стриху мішки із сухарями; а лемент тим часом віддаляється і нишкне, тихо й німотно стає у спустошеному селі, змовкли раптом собаки, і в’яне, мліє й опускається на долівку моя мама, і я не так чую, як бачу на її устах шепіт: «Пішли… О Боже!..»
…Попри коломийську ратушу вниз до цвинтаря щодня, щодругий день просувається похоронна процесія з домовинами; скорботні люди не плачуть і не голосять – похорони дозволені, та промовляти, навіть плачем, заборонено: то ховають коломийських інтеліґентів-заручників під час перших післявоєнних виборів до Верховної Ради СРСР. Їм у тюрмі прищепили тифозну вакцину і після виборів випустили додому вмирати.
Чому брали заручників – не розумію й досі: що мали з ними зробити, якщо б люди не проголосували? Та щасливий і радісний народ проголосував на 99,98 відсотка – одностайно, з ентузіазмом, з високими трудовими показниками, згуртований, як ніколи, довкола партії – за блок комуністів і безпартійних. Проголосував, а домовини заручників гойдаються над похоронною процесією, і лежать у них інженер Корнило Сербинський – батько мого шкільного товариша Юрка, славного баса в хорі учителя музики Рубінґера – від його голосу на «Буде ім’я Господнє» дзвеніла церковна баня; учитель історії Степан Маланюк, приятель мого батька, артист Коломийського театру Василь Ткачук, лікар Михайло Руденський, артист Богдан Вонсаль, учитель Іван Лобода… Живими залишилися професор Олексій Ковбуз, славний актор Василь Симчич, письменник Іван Білинкевич: за порадою Ковбуза, який ні в чому більшовикам не довіряв, вони виссали із тіла вакцину, яка була заражена здоровими тифозними мікробами.
А ще… Перед вікном моєї коломийської квартири стоїть спухлий від голоду молдаванин, він показує на миґах, що серце в нього вже майже не б’ється, що в голові йому крутиться від виснаження і він ось-ось упаде, – я повинен дати йому хліба. Я відрізую тоненьку скибку від бóханця, яким маю прожити цілий тиждень; молдаванин відходить, плачучи з утіхи, а на другий день о тій самій порі знову стоїть перед моїм вікном, виконуючи ту саму пантоміму. І так щодня!
Я вже не маю хліба, а молдаванин стовбеніє, бо іншого порятунку, аніж те вікно, біля якого сидить за книжками старанний учень, він не знає; він стоятиме тут доти, доки мій батько принесе мені нову хлібину на наступний тиждень, і я дам, дам… Приходить нарешті батько, він тужно дивиться на моє схудле обличчя й не знає, що я з’їдаю тільки дві третіх виділеної пайки; батько відходить, а молдаванин уже тут, він ледве тримається на ногах, я квапно відрізую скибку, даю йому й дивуюся, що він пожадливо не пхає її до рота; молдаванин виходить за хвіртку і падає у рів мертвий, міцно тримаючи