Джеффри Арчер

Хто не ризикує


Скачать книгу

не впевнений, що не є наслідком однієї з таких послуг.

      Вільям промовчав.

      – Але щойно її краса почала в’янути, заробітки зменшилися, і батько часто зустрічав її стусанами, якщо вона поверталася додому в суботу ввечері без грошей на пляшку віскі та чергову ставку.

      Потім Фред замовк, а Вільям подумав про власних батьків, які проводили суботні вечори в ресторані або театрі. Йому важко було зрозуміти тиранію домашнього насилля. Він ніколи не чув, щоб батько навіть підвищував голос у присутності його матері.

      – Лондон далеко від Глазго, – сказав Вільям, сподіваючись, що це заохотить Фреда продовжити розмову.

      – Для мене – надто близько, – сказав Фред та увімкнув ліхтар, який освітив алею, і молода парочка зникла. Фред усміхнувся.

      – Мені було чотирнадцять, коли я втік із дому. Найнявся на перше вантажне судно і відплив. До вісімнадцяти я вже пів світу побачив і вирішив висадитися у Лондоні.

      – І тоді ти пішов до поліції?

      – Ні. У той час я все ще вважав їх ворогами. Я кілька місяців цупив речі з полиць супермаркетів, а зрештою став кондуктором автобуса. Потім мені це набридло, і я вирішив піти до армії або поліції. Якби співбесіда в поліції не була призначена раніше, я б уже був генералом.

      – Або мертвим, – сказав Вільям, коли вони підійшли до Бартона.

      – А тут, думаєш, менше шансів бути вбитим? Я втратив сім колег за останні двадцять років, а скільки ще були поранені й пішли з поліції інвалідами! В армії ти принаймні знаєш, хто твій ворог, і маєш право його вбити. Тут ми стикаємося з наркодилерами, поножівщиною, перестрілками, і все це поки суспільство вдає, ніби нічого не відбувається.

      – Тоді чому ти обрав це життя, а не щось легше?

      – Може, ми з тобою прийшли сюди різними шляхами, Хористе, проте у нас обох є одна спільна риса, – сказав Фред, – ми обидва трохи навіжені, але робимо те, для чого призначені. І давай подивимося правді в очі: я ніколи не мав більш захоплюючої роботи, яка б так винагороджувалася, аніж тут.

      – Винагороджувалася?

      – Не грошима, звісно, хоча через деякий час зарплатня стає кращою. Deprehendo Deprehensio Vitum, – сказав Фред. – Працюй щоніч, працюй щодня – і буде більше зарплатня.

      Вільям розсміявся, а Фред додав:

      – Не переймайся, це вся латина, яку я знаю. Найбільше я люблю цю роботу за те, що тут один день не схожий на інший. І що найважливіше, це мій дім, я тут майже всіх знаю. Тут тобі не одна велика сім’я, але це моя сім’я, і хоча я ніколи не скажу це вголос у відділку, я хочу вірити, що щось змінив.

      – І твої дві подяки це підтверджують.

      – І ще три відсторонення, але мені лишилося усього кілька місяців у поліції, тож я, мабуть, більше не перетну межу.

      – Не хочу зменшити собі пенсію, – додав Фред, коли вони виїжджали з Бартона.

      – Сьогодні тихо, – помітив Вільям.

      – Вони побачили нас і зникли, як пацюки, у найближчих щілинах. І щойно ми підемо, вони повилазять. Але ж і ми не хочемо ніяких випадків у ваш останній день, чи не так, детективе?

      Вільям засміявся й збирався