фунтів, сума, яку він тоді не міг собі дозволити, та, власне, і зараз теж, хоча, як він зізнався Вільяму, він не міг би її продати.
– Тож на яких художників варто звернути увагу мені, враховуючи мою зарплатню? – поцікавився Вільям.
– Даяна Армфілд, Крейґ Еткінсон та Сідні Харплі. Ви можете побачити їхні роботи на Літній виставці Королівської академії мистецтв.
Вільям записав імена.
За обідом Вільям жартома запропонував замінити кілька піщинок місячного пилу на пісок з пляжа Блекпул, бо він був упевнений, що заступник генерального секретаря не помітить різниці. Тальбо це розсмішило, проте він уточнив, що його колега зі Смітсонівського інституту точно це помітить, хоча він, скоріше за все, ніколи й не бував на Блекпулі.
Нарешті Вільям розгорнув свій журнал, щоб подивитися, на які виставки варто піти. Він обрав три й обкреслив дати, які записав у свій щоденник: Пікассо, ранні роботи; Гокні, Каліфорнія чи смерть; та щорічна Літня виставка Королівської академії мистецтв, де він збирався подивитися на художників, яких йому порадив доктор Тальбо. Але він швидко про них забув, щойно перегорнув сторінку й побачив, що доктор Тім Нокс, директор Музею Фіцмолеан, проводить лекцію з історії музею та екскурсію через кілька тижнів.
Квитки коштували п’ять фунтів, а кількість відвідувачів обмежена до п’ятдесяти людей. Цікаво, чи місіс Волтерс вважатиме це необхідною витратою? Так чи інакше, він збирався туди піти.
Вільям погано спав уночі, хоча його єдиним подорожнім був замкнений портфель. Він хотів би розірвати обидва екземпляри форми, але знав, що це не допоможе й американці все одно отримають своє.
Уранці Вільям не поїхав до Скотленд-Ярду, а почав з Нью-Бонд-стрит. Він довго чекав біля будинку аукціону, доки швейцар не відчинив йому двері о дев’ятій. Мелані Клор уважно роздивилася підпис доктора Тальбо й порівняла його з підписом на документі на продаж, перш ніж попрощатися з лотом номер дев’ятнадцять. Вона вийшла за сейфом, у якому зберігався фіал, і повернулася за кілька хвилин. Вільям був шокований: фіал був меншим за його мізинець. Він обережно обгорнув його у носовичок, поклав до коробки та підписав іще кілька форм, перш ніж поїхати на Площу Гросвенора. Через п’ятнадцять хвилин він уже піднімався сходами Посольства США та доповів про мету свого візиту піхотинцю на рецепції. Вільям попросив дозволу побачитися з містером Андервудом.
– Вам призначено зустріч, сер?
– Ні, – відповів Вільям і дістав своє посвідчення. Піхотинець натиснув три кнопки на своєму телефоні, і коли з іншого боку почувся голос, повторив прохання Вільяма.
– На жаль, заступник генерального секретаря зараз не може вас прийняти, у нього зустріч, проте він має час о четвертій вечора.
– Скажіть йому, що у мене його місячний пил, – мовив Вільям.
Він почув: «Пропусти його нагору».
Вільям доїхав до четвертого поверху ліфтом. Заступник генерального секретаря вже чекав його у коридорі. Вони потиснули один одному руки.
– Доброго ранку, детективе, – сказав він, але продовжив, тільки коли за