нього з’явиться його молодший брат.
– Пощастило тобі, Томкінсе, – сказав Фред, тягнучи хлопця за вухо. – Тільки переконаймося, що ти дійдеш до школи, бо інакше я розповім про все твоєму старому. – До речі, цигарки, мабуть, для нього й були, – додав Фред, повертаючись до Вільяма.
Томкінс кинувся геть. Діставшись кінця вулиці, він повернувся до них, гукнувши: «Наволоч поліцейська!», та показав їм непристойний жест.
– Мабуть, варто було прибити його за вуха.
– Що ти таке кажеш? – здивувався Фред.
– У шістнадцятому столітті, коли хлопчину хапали за крадіжкою, його за одне вухо прибивали до жердини, щоб він не вирвався, тому єдиним способом врятуватися було відірвати собі вухо.
– Непогана ідея, – прокоментував Фред, – бо я чогось не розумію сучасних поліцейських практик. Мабуть, коли ти вийдеш на пенсію, до злочинців треба буде звертатися «сер». Утім, мені лишилось усього півтора року до пенсії, а ти тоді вже працюватимеш у Скотленд-Ярді. Хоча, – тут Фред додав трохи фірмової мудрості, – коли я прийшов до поліції майже тридцять років тому, ми приковували таких хлопців наручниками до радіатора, викручували температуру на повну і тримали їх так, доки не зізнаються.
Вільям розсміявся.
– Я це серйозно, – сказав Фред.
– Як гадаєш, чи скоро Томкінс опиниться у в’язниці?
– Б’юся об заклад, що спершу рік у колонії, а вже потім в’язниця. Але знаєш, що бісить мене найбільше? Що там у нього буде власна камера, триразове харчування та ціла купа досвідчених злочинців, які будуть щасливі навчити його власної справи до його випуску з університету злочинності.
Кожного дня Вільям дякував долі, що мав щастя народитися у люблячій родині середнього класу, з турботливими батьками та сестрою, яка його обожнювала. Хоча він ніколи не розповідав колегам про те, що до коледжу він навчався в одній з кращих шкіл Англії, тим паче що його батько постійно отримує непогані суми від найвідоміших злочинців країни.
Поки вони продовжували патрулювати, кілька людей привітали Фреда, а деякі навіть побажали Вільяму доброго ранку. Коли через кілька годин вони повернулися до відділка, Фред не став повідомляти черговому офіцеру про випадок з Томкінсом, бо порпатися у паперах не любив так само, як і сучасні поліцейські практики.
– Ну що, вип’ємо по чашці чаю? – запропонував Фред, вирушаючи до їдальні.
– Ворвік! – вигукнув хтось позаду.
Вільям озирнувся і побачив чергового офіцера, який вказував на нього.
– Там ув’язнений знепритомнів у камері. Швидко бери рецепт та бігом до найближчої аптеки!
– Слухаюсь, сержанте! – відповів Вільям. Він схопив конверт і побіг до аптеки на Хай-стрит, де перед віконцем провізора вже вишикувалася невелика черга. Вільям вибачився перед жінкою, яка стояла першою в черзі, й передав аптекарці конверт зі словами: «Це терміново».
Молода дівчина відкрила конверт, уважно прочитала записку, мовивши:
– З вас один фунт шістдесят центів, констеблю.
Вільям