на наших непорозуміннях політичні дивіденди… Берімо приклад з Якова Сусленського чи то з письменника Леопольда Авзеґера, котрий у своїх мемуарах «Чорний кабінет» вельми прихильно висловився про західноукраїнських вигнанців у Читинській області. А найвищим зразком гуманності хай послужить для нас благородна діяльність митрополита Андрея Шептицького.
У Приморському краю я побував в українських селах Полтавка і Київ. Селяни, які розмовляли зі мною чистою українською мовою, посміювались, коли я їх називав українцями: «Та йдіть, що це ви кажете, які ж ми українці, ми ж хохли-и-и!» Отаке каліцтво. І яким махровим єзуїтством смердять заклики міністра закордонних справ Росії Козирєва на захист російськомовного населення в Україні! В самих же й досі немає жодної української школи, жодної української газети, й така сама ситуація, як мені принаймні відомо, і в євреїв. Пам’ятаймо про це.
…На військовому крейсері «Дмитрий Пожарский» я дійшов аж до Петропавловська-Камчатського. Одного дня зважився піднятися на Авачинську сопку – мало не до самого кратера, що без упину димить. І, коли глянув звідти на безмежжя кряжів, лісів, долин, вигукнув, забувши враз про підневільність цих просторів:
«О вдячність подорожей!»
7
Якось у львівській кав’ярні «Під левом» я запитав при чарці у свого приятеля гідродинаміка Андрія Канюги, де він знаходить час писати наукові праці, коли я завжди зустрічаюся з ним у кнайпі. «Ну добре, – відповів Канюга з властивим йому гумором, – а тепер я спитаю: як тобі вдалося написати стільки книжок, якщо ти мене водно застаєш у кав’ярнях?»
А й справді, звідки береться в мене час? Бо що там кав’ярні – є ж сім’я, є службові, а то й державні обов’язки, треба колись і відпочити, а скільки часу поглинають мандри! Я так і не зумів ні разу відповісти на це питання до ладу – ні Андрієві Канюзі, ні пані Ларисі Копань, яка колись брала в мене інтерв’ю для журналу «Дніпро», ані читачам, котрі при зустрічах про це мене запитують.
Певне, час має властивість ущільнюватися, а втім, не є він для всіх людей і для всіх випадків однаковою у своїх вимірах категорією – ось тобі незмінні година, хвилина, секунда, доба, вік… Час у тому самому відтинку має в різних випадках різну протяжність: є час нудьги і втіхи, очікування й зайнятості, різні виміри має той самий час для закоханих і для в’язнів, зрештою, не однаковий він у людини працьовитої й ледачої. Немає його тільки в письменника за роботою: тобто він є – максимально ущільнений залежно від продуктивності праці.
Значну частку свого життя я провів у подорожах, проте мушу сказати, що майже всі мандрівки були для мене періодами найінтенсивнішої праці, хоча для супутників я не був ніколи нудним, принаймні намагався таким не бути; мій рух у фізичному просторі завжди мав утилітарний характер. Враження й матеріали, набуті під час фізичного руху, продовжували потім жити в просторі духовному як зовсім нове, ніде не існуюче