збитків. Враховуючи, що такий процес професор Вільчур, зрозуміло, програв би через те, що смерть великого тенора наступила внаслідок ганебної недбалості та безладу, які панували в клініці професора, йому довелося сплатити запаморочливу суму в розмірі двох з половиною мільйонів злотих. Аби покрити цю суму, клініка професора, його вілла, майже все, що йому належало, перейшло у власність товариства. Важко не співчувати відомому хірургові за те, що на нього звалилась така раптова руїна, але, з іншого боку, нехай цей випадок стане попередженням для всіх тих лікарів, які легковажно ставляться до життя довірених їм пацієнтів…»
Вільчур відклав газету і прошепотів:
– Таки сталося…
Знову підкинули хмизу у вогонь. Чиясь нерозбірливість чи затяте шпигунство. Знову підхопили плітки, знову розпочнеться нова оргія нападок…
– Я не їстиму, я не голодний, – сказав він слузі, коли той повідомив, що вечеря на столі.
– Може, хоч чашку бульйону?
– Ні, дякую. Дай, Юзеф, мені ще кави… Так, і коньяку.
Тієї ночі професор Вільчур зовсім не лягав спати. Багато спожитої кави та алкоголю зробили свою справу, і вранці у дзеркалі він побачив своє сіре, стомлене і набрякле обличчя. Незважаючи на втому, він змусив себе старанно поголитись і рівно о восьмій з’явився у клініці.
Не важко було помітити, що вчорашня газетна інформація тут уже була відома всім. Доповідаючи про програму дня і стан хворих, доктор Жук так насправді й не наважився запитати Вільчура ні про що, але його погляд свідчив, що питання крутилися на кінці язика.
Програма передбачала шість операцій: одну трепанацію черепа, три операції зі складання зламаних кісток кінцівок та операцію апендициту у чотирнадцятирічної дівчинки, яку привезли вночі. Окрім першої, всі операції були легкими та звичайними.
Після годинного обходу професор перейшов в операційну. Від того пам’ятного випадку з Донатом він додатково оглядав кожного пацієнта особисто, перевіряючи стан його серця, чи страждає він на підвищену чутливість до будь-якого зі знеболюючих засобів. Це забирало багато часу, але він волів краще покладатися лише на себе.
Перша операція тривала понад годину і пройшла ідеально. Гнійну інфекцію мозку було розрізано й очищено. Наступні теж пройшли легко. Останню ж Вільчур вирішив відкласти на півгодини. Він мусив відпочити. Безсонна ніч і нервове напруження зробили свою справу. Коли він сидів у кабінеті, зайшов Добранецький, привітався і сказав:
– Казав мені Ранцевич, що ви втомились. Може, до цієї операції на апендицит призначити когось іншого?
– Ні, дякую, пане, – бліда посмішка з’явилася на обличчі Вільчура.
– Бо я зараз вільний… Можливо…
– Ні. Дуже дякую, – Вільчур не міг приховати роздратованого тону.
Він підвівся і натиснув на дзвінок.
– Пацієнтку в операційну, – пролунав за дверима голос санітара.
Добранецький пішов. Вільчур відчинив зручну шафку, вийняв банку з бромом,