залишати дім без нагляду. Полохливою я стала на схилі літ. Щойно темніє на вулиці, одразу замикаюся. Відтоді як…
Жінці не було потреби продовжувати, адже Василь усе зрозумів.
– Не думала перебратися до дітей в Італію?
Сусідка заховала руки до кишень і заперечливо похитала головою.
– Там, у Мессіні, живуть найрідніші люди. Мене не лякає спека та чужа мова. Я їздитиму до Валі, доки буду їм потрібна. Поки матиму силу. Але та країна мені чужа. Мене вважають недалекоглядною. Та тут мій дім, мої квіти. Поховати мене мають у Федорівці. Біля батьків. Серед соняшників. Я так і сказала Валі: «Якщо станеться так, що я помру в Італії – перевезіть мене додому». Можна навіть у багажнику Віталія – мого зятя, – Марійка змінила поставу, склавши руки на грудях. – А донька сміється: «Мамо, з вашою енергією ви ще переживете всіх нас».
– Вона має рацію. Зарано ти думаєш про вічне.
Дощ, який до того лише кволо дріботів, скроплюючи пилюку, зненацька посилився. Він нервово забарабанив по даху й поспішив наповнити дорожні ями брудною водою.
– Піду я, – випроставшись, сказав Василь. – А то ще через мене змокнеш і, не доведи Господи, захворієш.
– Не біда, – уперто махнула рукою Марійка. – Ти один з тих небагатьох, заради яких не шкода і змокнути.
Василь укотре проказав «дякую» і, забравши рукавом павутиння, устромив ключ до замкової шпарини.
– Твої – у батьківській хаті, – гукнула навздогін Марійка. – Ти ж знаєш.
Василь поспішно кивнув. Насправді він і гадки не мав, де зараз Інна з донькою. Але оскільки йому до в’язниці ніхто не писав, то й не сподівався, що вони тут на нього чекатимуть.
Двері довго пручалися, не бажаючи впускати забутого господаря. Та неохоче таки піддалися його силі, а тоді провели Василя до передпокою роздратованим скрипом. Виставлене в рядок біля радіатора взуття рясно запорошило пилом. На вішаку – лише дощовик і старе батькове пальто, яке свого часу не влізло до жодної із шаф.
Нахилившись, Василь роззувся. Поставив стоптані черевики поряд з іншим взуттям. Розправив плечі. Ліве одразу відізвалося тупим болем, невчасно нагадавши про стару травму. Чоловік потягнувся рукою до вимикача. Лампа в коридорі блимнула – і тут же згасла. Електрики не було в усьому домі. Лише холод і запах плісняви, яка міцно в’їлася в стіни.
Василь кинув у куток закурений дорожнім пилом рюкзак і відчинив вікно. Чорні хмари набубнявіли, розпливлися небом і нависли над занедбаним городом. Десь далеко глухо загриміло. Здавалося, ніби тужливо зітхав хтось невидимий, проте надмогутній. Наближалася перша весняна гроза. «Добре, що не на голі дерева, – повторив Василь материні слова. Вона вірила в народні прикмети й безпомилково вгадувала за ними погоду. – Інакше бути голоду».
Переконавшись, що не світиться лише в нього, чоловік попрямував до спальні. Ліжка не розстеляв. Умостився на застеленому старим простирадлом матраці, поклавши під голову скручену куртку. Заплющив очі, але заснути не міг. Нерухомо лежав і слухав мелодію грози, прокручуючи в голові назви міст, які колись мріяв відвідати. Згадував молодість,