потрапили в засаду, і Террі О’Баніон загинув. Їм довелося відступити, причому безладно, неорганізовано. Це була панічна втеча.
Валландер спробував знайти ознаки боягузтва в Гаральда Берґґрена. Був певен, що той боявся. Але цей найманець приховував свій страх. Написав тільки, що полеглих поховали в кущах і поставили на могилах прості дерев’яні хрести. Війна триває. Найманці розстрілюють стадо мавп. Іншим разом збирають крокодилячі яйця на березі річки. Берґґренові заощадження досягають тридцяти тисяч крон.
І тут улітку 1961 року все раптом закінчилося. Несподівано обриваються записи у щоденнику. Мабуть, для Гаральда Берґґрена це теж стало несподіванкою. Очевидно, він вважав, що ця дивна війна в джунглях триватиме вічно. В останній нотатці описано поспішний виліт вояків із Конго вночі, у транспортному літаку з погашеними вогнями. Причому в ньому відмовив один двигун зразу ж після злету зі смуги, яку вони розчистили в хащах. І на тому кінець. Складається враження, що Берґґрен втомився писати або вже не має що сказати. Усе обривається в літаку, і не знати, куди він летить в африканській ночі. Завмирає звук двигуна, і зникає сам Гаральд Берґґрен.
Минула п’ята, вечоріло. Валландер випростав спину і вийшов на балкон. З-над моря насувала завіса хмар. Знову задощить. Снувалися думки про щоденник. Чому він разом із засушеною головою опинився в Ерікссоновому сейфі? Якщо автор записок досі живий, то йому нині п’ятдесят із гаком. Змерзнувши на балконі, Валландер повернувся до кімнати й зачинив за собою двері. Тоді сів на канапу. Боліли очі. Для кого писав Гаральд Берґґрен? Для себе чи для когось іншого?
Чогось тут очевидно бракувало.
Годі було втямити, чого саме. Молодик провадить щоденник, воюючи далеко в Африці. Часто вдається до дуже докладних описів, але водночас у чомусь недовершених. Валландер ніяк не міг відчитати цієї недовершеності між рядками.
Здогадався аж тоді, коли Анн-Брітт Геґлунд вдруге подзвонила у двері. Побачивши її на порозі, інспектор враз утямив, чого не вистачає у щоденнику. У ньому описано світ, де панують чоловіки, а жінки – або покійниці, або біженки. Крім хіба що Ірене, з якою Берґґрен познайомився в копенгагенському парку «Тіволі». Отієї гарненької, але занадто високої. Автор пише про вільні дні в різних містах Конго, де він напивався і встрявав у бійки. Але жінок не згадує. Тільки Ірене.
Валландер не міг позбутися враження, що це щось та й означає. Гаральд Берґґрен був молодий, коли помандрував до Африки. Війна – це пригоди. А у світі юнаків і молодиків жінки – важливий складник пригод.
Над цим варто поміркувати. І наразі тримати ці міркування при собі.
Геґлунд прийшла повідомити, що разом із Нюберговим помічником обшукала квартиру Єсти Рунфельдта. Там не знайшлося нічого такого, що могло б пояснити, чому він купив пристрій для підслуховування.
– У світі Єсти Рунфельдта є тільки орхідеї, – ствердила вона. – У мене склалося враження, що це приємний удівець, відданий своїй пристрасті.
– Його