постояла в пітьмі.
І швидко пішла геть.
Розділ 2
У понеділок 26 вересня Курт Валландер прокинувся о п’ятій ранку у своїй квартирі на вулиці Маріяґатан, у центрі Істада.
Розплющивши очі й сівши в ліжку, він зразу ж глянув на свої руки. Добряче засмагли. Курт знову відкинувся на подушку й прислухався до торохтіння осіннього дощу по шибках. Приємно згадати подорож, що два дні тому закінчилася в копенгагенському аеропорті «Каструп». Цілий тиждень відпустки з батьком у Римі. Там було спекотно, і Курт засмаг. Пополудні, коли найдужче припікало, вони знаходили вільні лавочки біля вілли Борґезе, де батько сідав у тіні, а син скидав сорочку й мружився проти сліпучого сонця. За весь час відпустки це було єдине, у чому вони з батьком не сходилися. Той не міг зрозуміти, навіщо син марнує час на витребеньки й пражиться на осонні. Але ця дріб’язкова різниця в поглядах не вадила, вона допомагала обом Валландерам виробити цілісний погляд на їхню подорож.
«Гарний видався відпочинок, – подумав Валландер, лежачи в постелі. – Ми з батьком побували в Римі, й усе йшло дуже добре. Краще, ніж можна було сподіватися».
Він глянув на годинника, що стояв на столику поряд ліжка. Сьогодні вранці знову на роботу. Ще є час. Можна ще довго ніжитися в ліжку. Він нахилився над купою газет, які погортав учора ввечері, і почав читати статтю про підсумки виборів до риксдаґу. У день виборів Курт був у Римі й голосував поштою, а тепер дізнався, що соціал-демократи здобули понад сорок п’ять відсотків голосів. І що б це мало означати? Чи викличе це якісь зміни?
Він впустив газету на підлогу й подумки повернувся до Рима.
Вони проживали в дешевому готелі неподалік Кампо-дей-Фйорі. З тераси на даху перед їхнім двокімнатним номером відкривався широкий гарний вигляд на все місто. Там вони щоранку пили каву й вирішували, що робити весь день. Ні разу не дійшло до суперечки. Батько знав наперед, на що варто подивитися. Син часом непокоївся, що він надто вже багато хоче, що може й не подужати. Весь час приглядався, чи немає в батька ознак запаморочення й непритомності. Недуга причаїлася й вичікує, вони обидва це знали. У неї дивна назва – хвороба Альцгеймера. Весь тиждень, весь цей щасливий час відпочинку батько був у дуже доброму гуморі. Куртові підступив до горла клубок на думку про те, що ця подорож уже проминула, належить минулому й стала спогадом. Вони ніколи вже не побувають в Італії. Один-єдиний раз подорожували удвох Курт і його батько, якому незабаром стукне вісімдесят.
У Римі між ними траплялися миті духовної близькості. Вперше за майже сорок років.
Пригадалося, як там вийшло наяву, що батько й син дуже подібні, подібніші, ніж можна було подумати. Хоча б у тому, що обидва вони ранні птахи. Коли Курт сказав батькові, що в готелі подають сніданок не раніш як о сьомій, той обурився. Взявши з собою сина, він зійшов до приймальні й, послуговуючись сконським діалектом із домішкою англійських, німецьких та кількох розрізнених італійських слів, сяк-так пояснив, що хоче breakfast presto[1], не tardi[2]. Аж ніяк не tardi. Батько поставив вимогу, щоб час сніданку