всілася, схопила рюкзака, вийняла підручник, розгорнула на «Визвольних війнах українського народу», а там – записка: «Збір біля ратуші о 21:00». Негусто. Та Оля повеселішала і вирішила йти. А щоб не нудьгувати, надумала трохи потішити історика і розклала йому по поличках усі визвольні змагання. Після виступу студентки історик примружився, поплямкав губами, а тоді запитав:
– Звідки ви все це знаєте?
На що Оля, не замислюючись, відповіла:
– Я все своє життя, Опанасе Альбертовичу, воюю за свободу.
– І що?
– Я її майже виборола.
Опанас Альбертович, схоже, хотів розвинути тему.
– А ви можете описати етапи своєї боротьби?
– Можу, – відповіла зухвала студентка. – Але не хочу. Бо це тьма непроглядна, а я люблю проліски.
– Похвально, – мовив історик. – А тепер… – було помітно, що він і гадки не мав Олю відпускати (як не про війни, то про квіти можна пофілософствувати), але продзвенів дзвінок. – А тепер ви вільні… – чи не вперше не тішився закінченням лекції Опанас Альбертович. Адже вгледів у цій волелюбній студентці потенціал.
В
Епізод-нахаба, що з малолітками не дружить
Вечір на Старий Новий рік згадав, що є передсвятковим. Був він рішучим, мав здоров’я, часу не гаяв, зараз-таки запросив у гості місяця, зірок найсимпатичніших, морозцю замовив у супермаркеті, трохи снігу для романтики надбав на базарі (бо так дешевше), а вітер, злодюжка, сам прийшов. Сидів під дахом ратуші, приглядався, нишпорив, а коли свято почало наближатися, то з’явився перед ясні очі господаря й мовив:
– Я оце проходив неподалік та й думаю собі…
– Заходь, – сказав господар.
Що-що, а вітер ще зими не зіпсував ні разу. Оглянув вечір свої старання-приготування, одягнув кожуха, рукавиці, подзвонив нічці, попередив, щоб на зміну виходила у святковому, виглянув у вікно, що по краях уже вишивкою-сніжинками засіялось, і побачив…
Під ліхтарем стояла дівчина-смерічка, у зеленому плащику, з розпущеним русявим волоссям, з очицями-рентгенами, губками-звабами, і вітер-шалапут її облизував. Вона його не проганяла, щоб не порозтирати на личку красу, і терпіла.
Якийсь п’яний бевзь придивлявся до дівчатка, хитаючись, рукавом носа втираючи, а потім запитав, заїкаючись, ч-чи в-вона ч-часом н-не його ж-жде. Красуня відшила залицяльника стовідсотковим ігноруванням, ані на крихточку не підживила його увагою, а де немає уваги, там немає енергії, а отже, сил, ось так…
Саме підоспіли ще дві ялинки, у зелених кожушках. Змовилися чи як? Одна ялинка була з рожевеньким чубчиком, інша – з блакитним…
– Класні пацани до тебе липнуть… – не забарилася вліпити «компліментом» по самолюбству новоявленої подружки Яна.
– Не кажи… – Оля вдала, наче в «комплімент» не в’їхала. – В нього такі шикарні вії!
Залицяльник краєчком свідомості вловив похвалу, почав пальцями ловити себе за вії, йому не виходило, він гордо випинав груди і повторював: