Марта вийшла геть із кімнати, залишивши подружжя наодинці.
– Навчиш мене користуватися моїм малесеньким кинджальчиком?!
– Зрозуміло, навчу! Будеш володіти ним, як володію я, як учив мене батько. Гаразд?
– Гаразд, гаразд! Давай-но його сюди, – простягнула руку Олександра, розглядаючи дамаський клинок, як заворожена.
– Стривай, не так швидко.
Князь завбачливо відвів руку з кинджалом убік, потім повернувся до скрині, витягнув звідти найтоншу шовкову хустинку, підкинув у повітря й виставив уперед клинок. За секунду на підлогу впало дві половинки хустки.
– Обережніше з ним. Бачиш, який гострий?
– Він мій, він мій! Давай сюди!!! – скрикнула нетерпляче Олександра.
– Віддам, віддам, не хвилюйся: князівське слово твердіше від криці, з якої викувано цей кинджал! Але віддам лише, коли навчу, як поводитися з ним, не раніше… Ти не знаєш всієї сили кинджала! Небезпечна це штука, ох і небезпечна!..
– А якщо в бою кинджал і шабля зійдуться, хто з них переможе?! – не вгамовувалася попівна.
– Якщо в бою, то шабля, хоча…
– Хоча що?
– Врахуй, ластівко моя, що кинджал – зброя таємна, тому… дивлячись який бій буде! Кинджал метнеш – ворога враз уб’єш. От якщо тільки відбити кинджал у кидку, тоді…
– А можна відбити?
– Можна й не встигнути відбити. Тоді, якщо кинджал умілою рукою кинутий, – тоді від нього вірна смерть!
– Ну, саме отака зброя мені й потрібна!
– Зрозуміло, моя ластівко, зрозуміло.
Ні батько Гаврило, ані тіточка Марта не зраділи рішенню Вишневецького навчити дружину володіти зброєю, але суперечити не насмілилися. Через два місяці заповітний кинджальчик остаточно перейшов у повну власність попівни, від чого вона впала у бурхливий захват, а інші домочадці – у мовчазне невдоволення…
У жовтні погода вкотре за той рік зіпсувалася. Спочатку в повітрі кружляли самотні сніжинки, потім північний вітер пригнав довгі череди пухких бруднувато-сірих хмар – і почався нескінченний снігопад. Вітер здіймав сніг, що випав напередодні, й пожухле опале листя, стрімко кружляв над землею й розкидав пригорщами на всі боки. Вранішній іній, тоненький та іскристий, вкривав оголені гілки дерев, кущів, стіни похмурих будинків.
На початку жовтня Сашунька народила здорового величенького хлопчика з рудим чубчиком і неодмінною родимкою на правому плечику. Родимка була дивної форми й найбільше нагадувала… тонку вигнуту шаблю!
Знахарка Марта, що приймала пологи, оглянула немовля й лишилася задоволеною:
– Козаком буде, як я й казала! А родимка яка, родимка наша родова – а?! Ото великий воїн буде, ой великий! Рідній землі на славу, ворогам лютим на загибель. Пишайся синочком таким, Олександрунько!
Щаслива, хоча й виснажена пологами попівна розпливлася в радісній посмішці.
Немовля охрестили в церкві Святого Духа 8 листопада 1517 року й нарекли на честь святого заступника цього дня – Дмитром.