отямся: час надто дорогий! Цей неборака й без того онде скільки промучився…
Знахарка із силою штовхнула племінницю, і та нарешті отямилася від забуття наяву.
– Роби, як я скажу. Руки не трусяться?
– Не трусяться, тіточко, не трусяться! – відгукнулася дівчина.
– Дивись же мені!..
– Дуже вже панича шкода, молодий же зовсім… – запричитала Сашунька.
– Не ховай його завчасно.
Марта хотіла сказати: «Ще на весіллі в нього погуляємо!» – та вчасно стрималася. Яке таке весілля, і з чого б це заможному паничеві запрошувати їх на своє свято?! Та й Олександра поводиться дивно, немов заворожена… Вона дівчинка жвава, але побачивши хлопця, розгубилася…. Дивно все це, як не крути.
Три години цілителька і її племінниця боролися за життя панича. Одразу ж після перев’язки він заснув, тоді вкрай виснажена Марта попросила Олександру покликати якогось слугу, щоб посидів з господарем, доки вона інших поранених козаків огляне. Дівчина стрепенулася й бадьоро мовила, мило зашарівшись:
– Навіщо ж когось кликати? Я й сама посиджу.
– Ну що ж, сиди, коли сили є, – відповіла Марта й чомусь зітхнула.
– Добре, тіточко!
Уже наблизившись до порога, цілителька озирнулася й додала:
– Тільки май на увазі, пити йому не можна у жодному разі! Перша стріла в черево поцілила, мало чого… Але губи змазувати відваром цілющим із чавунця можна.
– Звісно, тіточко!
– Жар у нього може початися, або рана відкриється, не дай Боже… Тоді одразу ж мене клич, зрозуміло?
– Неодмінно, тіточко!
Олександра провела біля хворого цілий день до вечора, потім усю ніч і весь наступний день. Час від часу змочувала йому губи, міняла компреси й пов’язки. У ці хвилини серце дівчини то скажено калатало, то завмирало. Вона нишком кидала на підопічного повні ніжності погляди.
Молодий організм юнака боровся за життя щосили, і попівна свято вірила, що панич незабаром почне одужувати. На третю добу жар почав спадати, хворий дихав рівно, без хрипів і схлипувань. Олександра заспокоїлася остаточно, усього лише на секундочку заплющила очі… й не помітила, як сон полонив її. Опам’яталася вже в сутінках від того, що пильний погляд юнака зупинився на ній.
– Ти хто? Що це зі мною? – поцікавився панич, ледь зустрівшись очима з добровільною доглядальницею.
– Ой, паничу, нарешті ви отямились! – скрикнула радісно дівчина. – Я Олександра, дочка тутешнього попа.
– Тутешнього?! – здивувався юнак. – Це якого ж, цікаво дізнатися?
– Дочка панотця Гавриїла, рогатинського настоятеля церкви Святого Духа.
– Як же я опинився в цьому вашому Рогатині?
– А слуги ваші привезли сюди вас, стікаючого кров’ю. Кримчаки… – вона не встигла договорити, тому що юнак перервав її:
– Кримчаки?! Ага, пригадую… здається…
– Ви непритомним були, то ми вас із тіточкою Мартою, можна сказати, з того світу витягли!
– Так уже і