жінки, яку він, здавалося б, знав як облуплену?! Як можна брати щось із кімнати, у якій тільки-но помер не хтось, а отець Феодор?!
Та куховарка швидко озирнулася на Григорія, приклала палець до губ, прошипіла: «Тс-с-с!..», кинулася в покуття, витягла щось із-за найбільшої ікони. При цьому, однак, зачепила лампадку, що ледь не потухла, й обварила розпеченим маслом руку.
– Тіточко Гафіє… – промимрив ще більш розгублений Теплов. Жінка скривилася від болю, однак лише мовчки махнула рукою. Григорій підвівся, зробив кілька кроків до куховарки, але, не втримавшись на ногах, звалився на підлогу, немов діставши удар під коліна.
– Ні-і-і!!! – тільки й зумів викрикнути Григорій, головою вперед провалюючись у скажений чорний вир. Перелякане голосіння Гафії: «Ах ти ж, Господи! Та у нього жар!..» – потонуло у колокольно-мідному гудінні.
Гарячка мучила Теплова три дні. Він метався, марив, викрикував щось нерозбірливе про титул, про дворянство, про рабський стан душі… Гафія ні на крок не відходила від «бідолашного дитятка». Горе яке: її ненаглядний Гришунька зовсім розхворівся…
На четвертий день він отямився й насамперед промимрив:
– Тіточко Гафіє, як там отець Феодор?! Сподіваюся, йому краще?..
– Що ти, Гришунько, що ти! – куховарка аж перехрестилася. – Отець Феодор помер у тебе на руках. Чи забув, еге ж?..
Григорій повалився на ліжко. Ну так, так… Помер старий чернець! Пішов назавжди!..
– Гришуню!..
Теплов подивився на зігнуту над ним жінку. Тільки зараз побачив, як постаріла Гафія, як потьмяніли її колись прекрасні очі, опустилися куточки губ, побіліли русяві коси, згорбилася фігура. І Григорію раптом нестерпно закортіло повернутися назад у дитинство, знов стати маленьким, обійняти рученятами тітотчину шию, вдихнути аромат ромашки й м'яти, що йшов від її волосся. І, звісно ж – сміятися від веселих розповідей отця Феодора!
Яким усе тоді було легким і простим!..
Він знов знепритомнів.
– Як почувається пан Теплов?
– Йому вже краще. Ще пару днів і…
– Ти гарантуєш?
– На все воля Божа!..
– То що ж мені переказати панові Розуму?
– Перекажіть, що я зроблю все можливе.
– А неможливе?..
– І навіть дещо неможливе.
– Дивись же, каналія! Лікуй Теплова скоріше, бо пан Розум утомився чекати. Теплов потрібен йому для державної справи великої ваги.
– Слухаюся, пане. Буде виконано.
Двері ляснули, і вже іззовні долинуло:
– А із собою я візьму цього дурбелика… Як там його звати?!
– Тихоном.
– Ага! Нехай усе підтвердить самому панові Розуму! Особисто!
Потім голоси забубоніли нерозбірливо, поступово віддаляючись. Григорій повернув голову в напрямку дверей і зустрівся поглядом з Гафією.
– Тіточко, хто це в нас?
– Це, Гришунько, лейб-медик самої Єлизавети Петрівни прибув лікувати тебе, а з ним посланець від пана Олексія Розума. Гонець зараз до Санкт-Петербурга збирається й слугу твого