ганяють їх з Києва на передмістя. Ще подумають, що й ми з тих, що вертаються з Польщі, виженуть і нас на якусь там Куренівку, – сказала Олеся.
– Отже ж, ти правду кажеш, Олесю Богданівно! – промовила тітка.
– Не бійтесь! Я вас проведу до самої господи, – обізвався Іван Остапович.
– От за це велике спасибі вам! Ми з вами будемо, як у Бога за дверми, – говорила тітка, натягуючи на руки товсті рукави кунтуша, підбитого лисицями. – Але… сьогодні ми гостюємо у вас, а завтра просимо гостювати в нас: просимо на завтра вас усіх до мене на пізнє снідання або на ранній обід.
– Добре, спасибі! – обізвалась Катерина і її чоловік.
– І вас просимо вкупі з ними, Іване Остаповичу! Не цурайтесь нашого хліба-солі, – просила Павловська Виговського.
– О, добре, добре! Спасибі вам за ласкавість! – сказав Виговський зрадівши.
Олеся кинула очима на тітку і подумала: «Та й хитра ж та догадлива вдалася моя дорога цьоця! Щось вона гадає та метикує, але що, цього не вгадаю…»
І гості розпрощались з господарями.
Другого дня Катерина не дуже зарані зібралася на снідання до цьоці Павловської. Вона добре знала, що Павловська затягне снідання під ранні обіди, бо була дуже гостелюбна людина, любила веселе товариство, любила гостювати в других, любила і в себе прийняти товариство.
Іван Остапович, Данило й Катерина прийшли до пані Павловської, як сонечко геть-геть підбилося вгору. Дім пані Павловської був такий самий, як і в старого Євстафія Виговського, тільки багато просторніший, хоч і низький, з маленькими вікнами, перебитими навхрест залізними зубчастими ґратками для оборони од злодіїв. В Павловської скрізь в покоях було вже поприбирано, скрізь було чисто й гарно, як у келіях в черниць. В кутку на покуті лисніли образи, обвішані вишиваними рушниками. Перед найбільшим образом блищала лампадка, неначе в свято. Трохи не на саму середину світлиці висунулась низька, присадкувата, як черепаха, широка груба з зелених та синіх кахоль, помальована якимись чудернацькими жовтими квітками. Ця груба, неначе здорова хмара, крала світ од маленьких віконечок і несла в світлицю темряву. В двері виглядали гарненькі головки двох невеличких дочок пані Якилини Павловської, заглядали в світлицю і знов ховались. Павловська радо привітала гостей, а найбільше Івана Остаповича. Вона була така привітна до його, неначе давно його знала і зросла з ним укупі. Вийшла й Олеся, вже багато сміливіша. Вона привітно обернулась до Івана Остаповича і сміливіше з ним розмовляла. Гості посідали на канапах, схожих на ослони.
– От і спасибі вам, що ви нас одвідали! Чи знаєте, Іване Остаповичу, що ви мені цієї ночі снились? – промовила Якилина Павловська.
– І мені ви снились, та так страшно! – прохопилась Олеся і чогось почервоніла.
– Як же я вам снився? – спитав Виговський в Павловської.
– Та якось так чудно. Снилося мені, що ми з Олесею йдемо улицею, а ви летите на баскому коні. На вас червоний кармазин, шапка з червоним верхом, а од кармазина,