Карпо й Маруся встали і пішли на степ.
– Проведи ж мене, козаче, до мого батька, до хутора Чаплів. Я тобі спаси-біг скажу.
От ідуть вони та йдуть і вже далеко одійшли од берега. Степ почав розстилатись далеко-далеко і зеленів, скільки
засягало око. Трава зеленіла, квітки пахли, птиці співали в синьому небі.
– Степи мої, степи мої! Ви й досі такі гарні та зелені, як і колись були, – промовила Маруся.
От дивляться вони, аж на степу пасеться велика череда: голендерські корови, здорові коні, круторогі чумацькі воли, цілі табуни ишпанських овець. Череда була сита, а пастухи й чабани були пообдирані, босі або в драних постолах. На свитках були самі за себе лати. Вони були худі, замлілі.
– Чий се скот ви пасете? Чи козацький, чи свій? – спитала Маруся.
– Панський! – обізвався обідраний, як старець, пастух і побіг за коровою, на котрій шерсть аж вилискувалась проти сонця, неначе на якому панові шкура.
Ідуть вони далі, аж пасеться друга черідка: коровки погані, кудлаті, бички миршаві, низенькі, свині дрібні.
– А се чия черідка? – спитала Маруся.
– Людська! – обізвався босий і обідраний хлопець.
– Чи далеко ще до хутора Чаплів?
– Та тут нема хутора Чаплів, а є велике село Чаплі! – одказав чабан.
– А чи живе ще у тих Чаплях козак Петро Музика? Його хата стоїть у самій балці.
– На балці стоїть цілий куток Музиківка. Там буде хат з тридцять, як не більше.
Здивувалась Маруся і задумалась, де ті хати набрались у Чаплях. От пішли вони далі. Появились розкішні поля. Пшениця стояла, як море; їй і кінця не було видко. На полі жали женці.
«Де се взялася в степу пшениця? Та й насіяно ж її!» – подумала Маруся і спитала:
– А чия се пшениця? Чи не Музичина часом або, може, гетьманська?
– Яка там Музичина? Ляхівська! Якийсь лях отеє приїхав у степи та взяв посесію у нашого-таки пана.
– А де ж той пан взявся тут у Чаплях? – спитала Маруся.
– А чи ми знаємо, де він тут узявся? – одказали женці. І все те було дуже-дуже чудним для Марусі.
Ідуть вони далі, а там на степу ростуть баштани; кавуняче й диняче бадилля так і вшило степ огудинням, скільки можна було оком скинути.
– Чиї се такі сильні баштани? – спитала дівчина баштанника.
– Жидівські! Жиди найняли землю на літо під баштани, – одказав один баштанник.
– А ото жита, чиї вони?
– Панські!
– А той овес, неначе золото? Але вівса, вівса, неначе море! Чиї то вівса? – спитала дівчина.
– Ляхівські.
– А де ж людське? Де ж козаче?
– Отам трошки людського ік селу! – гукнув дід з куреня.
Маруся стала смутна-смутна! В неї знов з'явилась думка стати калиною і вернутись до свого любого гетьмана, щоб співати йому вічну пісню про кохання.
Пішли вони далі, аж перед ними розіслалося велике-превелике село. В кінці села був великий став на яру. Там стояла здорова сахарня