.

тим зробити їй приємність.

      Спіймавши комашину й показуючи, Ірця запитувала:

      – А це твій? Вони всі твої, татові, чи, може, є й інші, окрім тебе, комашині тати? Ти мусиш мені показати інших тат, які вони. Отой дядя, що сидить на тій лавці, теж комашиний тато? Він до тебе подібний. Ти не знаєш? Я побіжу, запитаю.

      Василь Хрисанфович почував себе досить ніяково, коли Ірця, схопившись, бігла до незнайомого дяді і питала: – Ти теж дядя Комаха? – а тоді вихром неслась назад і голосно заявляла:

      – Ні, той дядя сказав, що він ні, що він не дядя Комаха!

      Іноді Комаху Ірця застерігала:

      – Обережніше! Ти ледве не розчавив бідну комашину. Який ти, далебі, такий…

      І все ж таки в їх стосунках було щось непевне, сумнівне і хистке. Щось, що викликало в дівчинці стурбованість, народжувало внутрішню тривогу. Не важко було помітити, що всередині її відбувалася велика боротьба, яка примушувала її страждати.

      Ірця була надто твереза дівчинка, щоб за деякий час не перевірити свій комашиний ентузіазм, дядю Комаху та віру свою в нього. Вона підійшла, обдивилась його з усіх боків, обмацала черевики, потягла за штани, торкнулася рукою піджака, обережно, ніби боячись, ніби остерігаючись, що щось може трапитись. Тоді, перевалюючись, сопучи, влізла на лаву, забралась Комасі на коліна, торкнулася щік, зняла окуляри, зазирнула в вічі, розстебнула піджак, обмацала жилетку, краватку, сорочку, зітхнула важко й запитала:

      – А ти, дядю Комахо, людина?

      Комаха не зрозумів.

      – Ну, а як же, Ірцю, розуміється, людина.

      Вона допитувалася:

      – Всерйоз людина, чи ти тільки кажеш? Зовсім чи тільки настільки?

      Вона показала кінець пальця.

      – Всерйоз, Ірцю! Цілком всерйоз. Така ж людина, як і ти, як і твої тато й мама!

      – Не може бути! – сказала роздратовано Ірця і тупнула ногою.

      Вона заперечувала людську істоту Комахи, заперечувала рішуче й категорично.

      – Отже, ти не справжня комаха? Чи це ти все тільки навмисне, тільки так?

      Що сказати? Як відокремити в собі умовність свого імені й себе як людину? Комаха міг би говорити про ейдетичні смисли[17], він міг би процитувати останні книжки Лосєва і його думки про формули категорій, що входять в тетрактиду «А»: нейменована та іменована істота тотожна зі своїм ім’ям як суцільним видом своєї найменованості і відмінна зі своїм ім’ям як нейменована, але як пояснити дівчинці відмінність особи й імені?

      – Я, – сказав він, плутаючись, і плутаючи, і не сподіваючися щось розтлумачити, – я Комаха, тільки я не комаха, а… а так… Ну?..

      Ірця зрозуміла його:

      – Ти, значить, зовсім не комаха, а просто Пупс!

      У цій короткій Ірчиній фразі було сховано досить презирства й іронічного розчарування.

      Смішний, товстий, недоладний дядя Пупс! Це був удар у саме серце. Адже ж одне діло приятелювати з таємничим і привабливим своєю загадковою надзвичайністю комашиним татом, і цілком інше – з людиною, подібною до пупса. У пупса товсті щоки, велика голова й вирячені очі. Тягнучи за ноги ляльку, Ірця принесла рожевоголового пупса. Вона уїдливо