відчувала, як серце засіпалось. Треба ж. Дівчина, мов рентгеном, висвітила. Он, на стілець киває:
– Посидьте. Вам би ще й поспати… хоч дві годинки спокійно.
Оксана захвилювалась. Що ж це воно таке? Звідки знає, що безсоння замучило?
– Не виходить у мене заснути…
Мала крутнулась на одній нозі, у піч зазирнула, вихопила щось звідти, у чашку налила й простягнула, а у самої руки – білі-білі. Й чашка в тісті, а в ній – щось тепле. Чай?
– Випийте.
– Нащо?
– Легше стане.
– Звідки знаєш?
Дівча дивилось пильно, так, що хотілось заховатись від її очей подалі. Ще й відчуття дивні. Ніби Оксана в операційній, правда, розтинають не тіло, а десь глибше.
Самітниця відповіла:
– Просто ЗНАЮ. Не бійтеся. Ви – хороша. Хорошим людям боятись нема чого. Відвар заспокоїть. Передрімаєте у мене. Дивись, і чоловік протверезіє, переживаючи.
Оксана дивувалась собі, як новорічному диву. Випила ледве не одним ковтком невідомо що, механічно поставила кошик з передачкою на стілець, вляглась посеред білого дня на чужому тапчані й давай малюнки роздивлятись на стінах. І головне – мовчки. Може, це гіпноз? Хоча на неї він не діяв. Ніби. Приїздили ж колись до клубу шарлатани, то баби відключались одна за одною. А перед Оксаною махали вони руками, махали, а вона – молоденька, – їй смішно, а сміятись соромно, бо люди аж роти повідкривали з цікавості. То після їй сказали, що сильну енергетику має. От. І куди зараз та енергетика поділась? Хоча… зрештою, яка різниця? Опиратись немає ні сил, ні бажання.
Ще й сосни за вікном розвішують сни на колючках. Тісто пахне. Годинник цокає. За вікном Шурхіт пасеться собі. Спокійно. Ніби світ зник кудись. І нема ні зілля на грядках, ні замоченого одягу, ні м’яса в каструлі. А ну його – той борщ! Схоче – супу зварить, а схоче – нап’ється. Може Оксана хоч раз відпочити. Один-єдиний раз. Ще й повіки важкі стали, ніби хто по гирі поклав, очі заплющуються та й по всьому. А солодко як… добре як… спокійно…
Отямилась, коли вечір ворушився у траві, сутінки плавали лісом, а в небі за кілька годин мали з’явитись перші зірки. Пахло свіжоспеченим хлібом. Жінка розплющила очі й страшенно здивувалась годиннику. Дев’ята. Ранок? Вечір? Що?
– Не хвилюйтесь… До темряви додому повернетесь. А вип’єте ось це, і всю ніч спатимете.
Оксана кліпнула, підхопилась, хустку на голову пов’язала й не відчула болю в руках. Дивина.
– Мені додому треба.
Дівчина усміхалась й простягала кошик. У ньому – порожня банка з окрайцем хліба на дні, ціла буханка, ще й відвар загадковий. У пляшці з-під нашатирю.
– Випийте обов’язково перед сном. Допоможе.
– Оце я дала, дак дала. Треба ж… Спасибі тобі, дитя.
Вибач, коли що не так. Я й не помітила, як вимкнулась.
– Не рвіть, тітко, душу. Вона у вас красива. І бережіться вогню, що за городом…
– Якого вогню?
– Пекельного. Звільнять – не плачте. Буде інший заробіток. Хороший заробіток. А головне – поруч.
У Оксани складалось враження, що вона ще спить і ніяк не прокинеться. Вогонь. Заробіток.