подзвонив у двері. Я загавкала, як і мало бути, і, вочевидь, цей дзвінок засмутив Лукаса.
– Перестань! Не гавкай! – крикнув він, певно, попереджаючи людину, щоб та йшла геть. Я знову загавкала. – Гей! – різко крикнув Лукас. Він ляснув мене по дупі, і я здивовано витріщилася на нього. Ми всі кричали й гавкали, тому що дзвонили у двері, то чому він раптом образився на мене?
Я відчула запах жінки на порозі й замахала хвостом. Це була Одрі! Вона була рада мене бачити і сказала, що я хороша собака, а потім забрала коробку з котами. Я подумала, що, може, вона поверне їх до лігва. У такому випадку я могла б знову їх побачити, коли Лукас наступного разу пустить мене туди.
Залишки запаху котів досі відчувалися в повітрі, коли Лукас сказав:
– Я трохи почитаю, – і ми з ним лягли на ліжко. Поруч він поставив тарілку з такими фантастичними запахами, що я ледь не знепритомніла. – Хочеш трохи сиру, ти, дурненька собако? – Він простягнув смачнючий шматочок, тримаючи його між пальцями, і я застигла, уважно його розглядаючи. – О Господи, ну ти й смішна – це ж усього-на-всього крихітний шматок сиру!
Наступного дня, коли Мама привела мене з прогулянки й саме знімала повідець, я відчула, що з нею щось не те. Від неї йшло якесь нове почуття, що супроводжувалося різкою зміною запаху поту на її шкірі. Я з тривогою обнюхала її.
– Хороша собака, Белло, – прошепотіла вона, але дивлячись не на мене, а кудись далеко. – Хух, якось я дивно почуваюся.
Зрештою вона сіла й почала «Дивитися телевізор». «Дивитися телевізор» – це коли Лукас із Мамою сідали на дивані й пестили мене, тож зазвичай я це любила. Утім, цього разу все було інакше, бо Мама була іншою. Неприємний запах нікуди не дівся, а, коли вона поклала на мене свою руку, я відчула, що вона напружена і тремтить. Я так розхвилювалася, що зістрибнула вниз і згорнулася клубком біля її ніг, але за мить знову заскочила на диван. Задихаючись, я знову зістрибнула й пішла попити трохи води. Повернувшись, сіла біля її ніг і тривожно ткнулася у них носом. Хай там що погане з нею відбувалося, я відчувала, що їй стає дедалі гірше.
– Що таке, Белло? Тобі потрібно «Зробити свої справи»? Ми ж щойно виходили.
Мама пішла на кухню й дістала коробку з ласощами. Я обожнювала звук, коли її діставали з буфета, але, коли Мама підійшла до сходів у підвал і відчинила двері, я засмутилася. Вони з Лукасом полюбляли кидати смаколики вниз, а я мала бігти по них і повертатися наверх. Зазвичай хтось із них казав: «Гарна вправа». Я не знала, що це означає, і не розуміла: якщо вони хочуть пригостити мене смаколиком, то чому просто не дадуть мені його з руки або ж одразу не запропонують усю коробку. Однак цього разу, коли Мама кинула кілька шматочків на сходи, я відчула щось недобре й не залишила її саму нагорі.
– Белло? Що ти робиш? Ти не хочеш смаколика? Навіть її голос мене насторожив. Я заскавчала. – Белло, біжи! Візьми ласощі!
Я розуміла команду, а ті ласощі внизу сходів манили мене своїми звабливими запахами. Я побігла вниз, бажаючи, щоб зараз тут був Лукас. Завжди, коли щось ішло не так, він усе залагоджував.
Жадібно і якомога швидше