Абрахам Брилл

Фундаментальні концепції психоаналізу


Скачать книгу

божевілля починає привертати до себе дедалі більше уваги, й 1792 року паризький професор Філіп ПінельVII домігся скасування практик ув’язнювання. Він був першим, хто визнав, що божевільний – це хвора людина, а не демон чи злочинець, і від цього часу поволі виникає тенденція поліпшувати становище божевільних людей та намагатися зрозуміти природу безуму як такого.

      Вік модерної, чи сучасної психіатрії налічує приблизно двадцять п’ять років, навіть менше. Однак треба зазначити, що й набагато раніше роблено окремі спроби розсудливо та науково досліджувати наш предмет, відповідно ми маємо чимало наукових досягнень у вивченні кататонії VIII та інших психічних хвороб. Проте дотепер у більшості сучасних книжок манію й меланхолію трактують так, ніби вони самодостатні хвороби. Сьогодні нам, звичайно, відомо, що меланхолія чи манія – це не хвороби. Так само хибно було б назвати хворобою кашель. Усі ми знаємо, що кахикання – це лише симптом хвороби, а не її сутність (entity). Інакше кажучи, хтось може кахикати, бо хворіє на туберкульоз, однак це може бути й звичайна застуда. Те саме з манією. Жодна форма божевілля не оминає періоду так званої манії. Утім, це лише симптом. Отже, як ви бачите, симптом сприймають як хворобу, й це спричиняє купу непорозумінь. Якось мені трапилося побачити на диво різні діагнози в історії хвороби одного пацієнта, що його лікували в різних психіатричних лікарнях: 1880 року пацієнту діагностували манію, за два роки – меланхолію, за три – знов манію, а за п’ять років чоловік помер від розм’якшення мозкуIX. Це сталося лише тому, що лікарі й гадки не мали, що з ним робити, й це досі стосується звичайних практиків, особливо лікарів, які отримали освіту за старого режиму.

      Сучасну науку про психічне започаткував професор КрепелінX у свій гайдельберзький період. Він був учнем видатного психолога ВундтаXI, який відкрив, що божевільним людям притаманні характерні особливості не лише під час проявів їхнього патологічного сприймання, але й упродовж усього перебігу хвороби. Крепелін зробив для психічних хвороб те, що ВірховXII зробив для патології. Останній наполягав на тому, що для правильного діагностування хвороби треба знати напевно, який вигляд має вражений орган. Наприклад, досліджуючи хворі легені, Вірхов з’ясував, що ті мають певні характерні особливості. Утім, звичайно, визначити справжню причину легеневої хвороби до того, як почали використовувати мікроскоп, було неможливо. Адже хвора легеня може на неозброєне око видаватися туберкульозною, але після вивчення та порівняння під мікроскопом може виявитися, що це не так. Психоаналіз – це мікроскоп для психічних хвороб. Роками не було жодної спроби з’ясувати, про що говорить пацієнт, а якщо він геть нічого не говорить, то що це означає. Адже раніше, коли пацієнт лягав до шпиталю, достатньо було зафіксувати, що він тупий, дурний і недоумкуватий. Хоча між усім цим немає великої відмінності. Працюючи у державній лікарні, я мав змогу переглянути відомості про стан пацієнта за двадцять років. У записах за 1882 рік я побачив таке: «пацієнт тупий, дурний та недоумкуватий», потому, за кілька років: