Петро Лущик

Галицька сага. Примара миру


Скачать книгу

було!

      Василь віддав зятю Данилові привезене, сказавши викласти у кузні й знову роздути вогонь, який, певно, вже встиг згаснути, а сам вийняв файку і закурив:

      – Як там у місті?

      – А що з ним сьи стане? Стоїть! – відповів Яків. – Ти знав, що Мошко сина женив?

      – Знав. Ще вчора, – відповів Василь.

      – Звідки?

      – Мошко покликав мене до себе, щоб похвалитисьи. Посиділи, випили…

      – Просто посиділи й випили? – обережно поцікавився Яків.

      – Та нє. Мошко хоче ставити хату Шмуню, то й питавсьи за залізо.

      Почувши таке, Яків Смоляр голосно розсміявся. Здивований такою реакцією, з кузні визирнув восьмирічний Богдан.

      – Що таке? – не зрозумів Василь.

      – Та я якраз тоже їду від Мошка, де він хвальвсьи мені Шмунем і питав за дерево, – пояснив Яків.

      Цього разу засміявся Василь.

      – Мошко день не прожиє, як не скористає! – констатував він. – І як? Добившсьи свого?

      – А в тебе?

      – Ну, залізо завжди йде за деревом! Буде що скріплювати, нароблю й заліза!

      Василь пустив дим.

      – Левко написав письмо, – говорив він. – А в письмі прислав знимку. Він з жінкою і внучкою. Казав, що, може, десь приїде родиною. Хоч онучку зовиджу! А то тьижко, коли діти далеко.

      – Так, то правда! – згодився Яків.

      Василь не став далі розвивати болючу для Смоляра тему. Вони ще трохи поговорили, затим Яків попрощався і поїхав до себе додому, де на куплене вже чекала жінка Олена…

      Але січень просто так не бажав закінчуватися. В останній день на лісничівку прийшла повістка, згідно з якою Костеві належало з’явитися до лікарсько-оглядової комісії, що мала визначити його придатність до служби. Ця звістка принесла у сім’ю тривогу: Олена чомусь одразу згадала свого Никольцю, що згинув на війні, а Яків – Михайла, котрий став поляком. Але діватися було нікуди, і Смолярі після плачів та зітхань усе ж змирилися з неминучим.

      Лікарська комісія визнала Костю Смоляра здоровим і годним до служби в уланах. Оскільки уланський полк розквартировувався у Кам’янці, а сам Яків бував там часто, то й розлука обіцяла бути не такою тяжкою. Тим не менш Яків вирішив поговорити з сином.

      Вони вийшли на галявину перед хатою, Кость почекав, коли батько запалить. А той не спішив починати розмову. Яків подивився на сосни, вкриті таким щільним шаром снігу, що було дивно, як він узагалі не поламав гілки.

      – Костю, те, що ти мусиш служити, є в тому моя вина, – говорив Яків.

      – Чому ви таке кажете, тату? – здивувався син.

      – Я гайовий, і мені не випадає ховати сина від армії.

      – Та ви не гризітьсьи за то! Я сам хочу служити! Сьи не вдало разом з братами, то хоч тепер.

      – Тоди вони йшли служити до своєї армії, а ти – до польської!

      – А що вже зробиш? – мовив Кость і поправив: – Що тепер уже зробиш?

      – Тепер уже нічого! – згодився Яків. – Хочу тебе застерегти, сину!

      – Я вас слухаю, тату!

      Яків