блискавкою на три частини, але живе й досі. То – Даждьбогів дуб. Даждьбогові, небесному отцю поган гіперборейських, склавини ідола не ставлять. У давні часи жрець Овой у західному святилищі Жаб’є, в зміїних землях, збудував ідола Даждьбога. Й ось невдовзі весь рід його нагло загинув. Лише молода дочка Овоя Світилена, яка мала дар провіщення, зосталася живою й бачила уві сні світло і думала – бо була поганської віри, – що світло від Даждьбога. І прорік їй Голос із світла, щоб не ставили родовичі бовванів небесному. Думаю я, що то Єдиний говорив пророчиці проти ідолів мерзенних.
Але темна була Світилена і казала всім: «То Даждьбога воля». А син Світилени, Силеник, став старшим жерцем Желянським. Він побудував огорожу навколо розщепленого дуба. Огорожа збудована з грубезних дубових колод два лікті завтовшки і заввишки п’ятнадцять ліктів. Зверху колоди загострені, й на кожну насаджено череп священного коня з табуна Симарглового. Колоди ці чорні від часу, і вночі по них повзають великі прозорі комахи, всередині яких горить мертвотно-біле світло.
Брами в огорожі немає, але зі східного боку під колодами зроблений хідник у землі, такий великий, що озброєний воїн може пройти по ньому не згинаючись. У часи небезпеки Силеник наповнював хідника водою з потаємного джерела і святилище ставало недоступним.
Колоди над хідником пофарбовані червоним, а над ними вміщено мідяне сонце, яке молодші жерці щодня чистять попелом, і воно блищить так сильно, що видно мисливцям із Долобського озера. За огорожею, окрім Даждьбогового дуба, росте ще з десяток дубів, між якими за давніх часів спорудили жертовники та намет для старшого жерця. Молодші жерці, помічники та старі наложниці старшого жерця мешкали поза цим храмовищем у землянках. Тих землянок було багато, і городяни з Києва називали святилище поміж собою «виттю» – хутором.
Простір за огорожею ми щодня часто вимітали. Біля Даждьбогового дуба стояло вісім каменів, пласких та круглих, і два боввани: кам’яний чотирикутний із чотирма обличчями та дерев’яний круглий із крилами. Чотириликого звали Свинтовит – сторож чотирьох сторін Даждьбогового світу, крилатого – Симаргл.
Симаргла зробив майстер Вород, чужинець зі Сходу, і зробив вправно. Обличчя в Симаргла було жіноче – приємне, але не хтиве, й очі з рубінів та смальти – як живі. Крила ідола також були пречудові – кожна пір’їнка вирізьблена із сумлінням та хистом.
А Свентовитів ідол був старий та неоковирний. Силеник казав, що йому десять років по тисячу літ. Весь ідол був пофарбований у червоний колір брудною вохрою. А камінь під ним – агеоліт – був чорний від козячої крові, яку щодня лив із жертовної чаші на нього Силеник.
Силеник казав також, що за сорок років до мого народження його мати, пророчиця поганська Світилена, у час небаченої посухи принесла на тому камені людську жертву – каганового сина від наложниці. Але на моїй пам’яті і в часи Силеника таких жертв Господь не допускав.
Окрім намету Силеника, за огорожею були підземні схованки з дарами прочан, загін для жертовної худоби та намет улюбленої наложниці старшого жерця Оряни, яка теж мала дар пророцтва. Саме