через Лубенську. Автобус кілька разів глухнув. Ми вставали і дружно випихали його на гору. Перед самою Деминою мені захотілося назад, додому. Мені було так погано, наче додому посходилися дикі звірі. Дорогою нам зустрілася санітарна машина Олешка. І я ще подумав, що йому робити в такому місці і в таку рань, але похопився, бо вже давно не був ранок. Значить, я ще жив ранком, а вже сонце припікало з неба, і тоді у роті зробилося солоно, потім гірко, і слина набігала й набігала у рота.
2
Того дня я вирулював до військкомату. Ви запитаєте, чому я так пам’ятаю той день, відтоді ж пройшло немало років. Я вам скажу, що у мене з того дня лишилися фотокартки, бо були хрестини, і я поспішав, щоб устигнути змотатися до військкомату, до полковника Руденка, з конячими мордою і зубами. Воєнком подзвонив до Рибчика і в наказовому порядку звелів мені з’явитися до військкомату. Мені мало усміхалося гнати через усе містечко спочатку до військкома, а потім до Деминої. Спочатку я довго стояв на подвір’ї, майже до обіду, а потім мені сказали їхати, але перед тим заскочити на хвилину. Калістратенко хитався, п’яний мов чіп, очі червоні, мініатюрний тобі Геббельс. Підійшов, а щелепа ходором ходить, зуби цокотять, і говорить: «А на хєра їхати, який толк, що це, бля, дасть?» Полковник при мені пожбурив порожньою пляшкою. Вона прогула повз моє вухо, і я помітив, що це імпортне пійло, а може, ще від німецьких трофеїв лишилося, хоча навряд. Я глянув у вікно, а в кутку відпльовувався Калістратенко, розтираючи плече. У вікні гарний день, щось так радісно лоскотало серце, і я подумав, що не на добре все це, точно, нічого доброго з цієї поїздки не буде. Але поїхав. Я гнав 224-м кілометром харківської траси і, припадаючи до руля, обдумував досить весело нещодавню прикру сутичку, котра виникла між ними, і ловив себе на думці, чому б мені не дати ординарця, ну, хоча б на день, ото б захохмило у містечку. Дорогу я закинув кільцем, бо дуже вже був злий на двох цих недомірків, тому поїхав через ДРП, минув кілька порожніх ферм, далі від пустоти мені звело зуби і живота, нині там кабак на кабаку набудовано і босячня приїжджа, ніхто їх не поважає і не любить, бо це або сучі діти колишніх комуністів, або ті виблядки, які надивилися кіно та щось-таки на беззаконні у них і вийшло. Та не про це. Так я вирулив на Лубенську, якого дідька, сам не збагну. Але це мене і врятувало. Я заїхав на п’ятачок, там такі кущі порозростались. Одна гілка вдарила у вітрове скло. Тільки я підвів голову, а тут повзе, гуде, наче жук, ментовський сіро-жовтий «пазик» і несподівано іде юзом. Там, я повинен вам сказати, Гроза надумав щось будувати, а потім його посадили, і лишилася велетенська купа глини, яку розмивали дощі. Так-от, ментовський автобус врізався в іржаву цистерну, прямо в задок поцілував. Я опустив голову, а коли виліз із машини, то на пагорбі, недалеко від Деминої, побачив безногу братію Джулая. Вони стояли там усією командою: хто блискав медалями, хто фіксами, торохкотіли візочками. Мене аж підкинуло. Менти не встигли щось зметикувати, як гахнуло кілька пострілів. Запахло порохом, як на полюванні. Автобус протяжно загудів, подав назад. Тут ударили три