часом хлопця ніхто не бачив. Джо вже почала думати, що він поїхав, аж ось одного разу його смугляве обличчя з’явилося у вікні верхнього поверху. Він задумливо дивився на їхній сад, де Бет та Емі гралися в сніжки.
«Цей хлопчик страждає без компанії та веселощів, – подумала Джо. – Його дідусь не знає, що для нього добре, а що погано й тримає його під замком на самоті. Йому потрібна компанія веселих хлопців, з якими можна погратися, або хтось молодий і жвавий. Гадаю, в мене б вистачило сміливості, щоб пробратися туди й сказати старому панові правду!»
Ця ідея потішила Джо, яка любила сміливі вчинки й завжди шокувала Мег своєю поведінкою. План «пробратися туди» не був забутий. І коли настав сніжний день, Джо вирішила спробувати провернути цю аферу. Вона побачила, як пан Лоуренс поїхав з обійстя, а потім вискочила до саду, щоб розчистити собі шлях до огорожі. Тут вона зупинилася й озирнулася навколо. Все тихо, фіранки на нижніх вікнах щільно затулені, слуг не видно, та й взагалі нічого не видно, крім кучерявої чорнявої голови, що спиралася тонкою рукою на підвіконня верхнього вікна.
«Ось він, – подумала Джо, – бідний хлопчик! У цей похмурий день зовсім один і хворий. Це так сумно! Я кину сніжку і змушу його подивитися на мене, а потім заговорю з ним».
Сніжка точно влучила в шибку, і чорнява голова відразу повернулася, вікно відчинилося, звідти визирнуло обличчя, яке за хвилину втратило свій млявий вигляд – великі очі прояснилися, а рот почав усміхатися. Джо кивнула, засміялася й помахала своєю закорючкою-мітлою, крикнувши:
– Як ваші справи? Чи ви не захворіли?
Лорі прохрипів з вікна таким голосом, наче то був не хлопчик, а ворон:
– Вже трохи краще, дякую. У мене була сильна застуда, і я десь з тиждень пролежав у ліжку.
– О, мені так шкода! Чим ви себе розважаєте?
– Нічим. Тут нудно, як у могилі.
– А книжки? Хіба ви не читаєте книжки?
– Читаю, так, але потроху, бо мені не дозволяють напружувати очі.
– А чи не може хтось читати вам вголос?
– Дідусь іноді так робить, але мої книжки йому не цікаві, а постійно просити Брука я не люблю. – Чому до вас не приходять гості?
– Я нікого особливо не хочу бачити. Хлопці, яких я знаю, дуже галасливі, тож від них у мене болить голова.
– У вас немає якоїсь милої знайомої дівчини, яка б почитала вам вголос та розвеселила?
– Не знаю жодної такої.
– Але ви знаєте мене, – почала було Джо, але потім розсміялася й зупинилася.
– Знаю, справді! Так і зроблю! Ви прийдете до мене в гості? Дуже прошу! – вигукнув Лорі.
– Я, звісно, не дуже тиха й мила, але я прийду, якщо мама дозволить мені. Піду й спитаю її. Зачиніть вікно, поводьтеся чемно й чекайте, поки я прийду.
З цими словами Джо взяла свою мітлу й пішла в будинок, думаючи, що скаже Мармі. Ця ідея із запрошенням Джо в гості дуже захопила Лорі, тож він потихеньку готувався до її візиту, оскільки, як сказала пані Марч, він був «маленьким джентльменом»