злоти, та один бабі Мар’яні віддала, бо як схопила колька, то мало душа не втекла з тіла. А тепер маєш – бухикай, серце… панську ласку викидай з грудей.
Андрій розігнув спину і застромив лопату. Він загрівся, димів парою, неначе комин, вуси і брови стали в нього молочні.
Село було засипане снігом до половини, низенькі хати осіли під синьою банею неба, немов баби в намітках на коліна стали у церкві; за коловоротом по полю око м’яко бігло снігами аж до крайнеба і не мало на чому спинитись.
Андрій взявсь за лопату і знов зловив загублену думку. Бо він собі так покладає: як піде чоловікові з якого дня, то так воно вже і йдеться… Стара каже, що знала, а він не сподівався навіть. Де-де? Щоб син хазяйський та взяв убогу? Щоб Прокіп засватав Гафійку? Ну, що ж, таки було. Різдво із хати, а старости в хату, та нічого з того не вийшло. Затялась дівка і ані руш. Йому нічого, а Маланці горе велике. Не спала, а снилось за хазяйським сином бачити дочку, поле орати, в городi садити… Ха-ха! Оближи губки, Маласю… Дівка не хоче. Гляди, чи не Марко в голові в неї… Може, вже й кісточки його згнили, може, помер десь в тюрмі… Була дівка як огірочок, а стала немов черниця. Схудла, мовчить і до батька жаль має. А він чим винен? Хіба він завдав Гущу в тюрму? Бо що, пане добродзею, бунтар, то таки правда, знали, що з ним зробити…
Хе, от вже й втомився. Геть-чисто захляв за зиму, захарчувався. Ще літом нічого: бурячок там, цибулька, рибки наловиш…
Ну, Прокіп не мав чого ждати. Іншу засватав. Аякже… Маланка аж плакала з злос…
– Га! Фабрикант! Бач, як старається, щоб жінка ніжок не замочила, болячка б… Здоров!
– Ху!.. Бодай вас, Хомо, як налякали… Дай… Боже… Я, знаєте, тепер такий полохливий, що й тіні своєї боюся.
– Хіба в тебе душа? От заячий дух…
Хома видимо глузує. В зморшках старого, безвусого виду глибоко залягла злість.
Андрій звик вже до того. Він знає, що, відколи пан прогнав Гудзя, злидні ще гірше його обсіли, а проте каже:
– Добре вам, Хомо, що ви самі, а у мене три пельки в хаті.
– Ха-ха… Мені? А добре, бодай йому так легко здихати, як мені жити… Став пиво, скажу новину.
– Де-де! Я вже забув, яке воно на смак… Про фабрику? Ет, багато вже говорили…
– Не віриш? Панич Льольо ставить ґуральню.
– Та ну?
– Не ну, а справді. З старої сахарні зроблять ґуральню, ще й дім для себе збудує Льольо, щоб він тобі луснув на радість.
– Та що ви кажете? Звідки?
– Не вірить, чортове зілля… Кидай лопату, ходім.
– Куди?
– Не питай, а ходім.
Андрій крутив лопату в руках і неймовірно дивився да Гудзя. Врешті встромив лопату в сніг і опинивсь за ворітьми.
– Нащо лопату покинув, ще хтось потягне, ти! – почув він голос Маланчин, але навіть не озирнувся.
Брів у сніг, поспішав за Хомою. Хома ставив ноги рішучо, злісно, як говорив, а сніг розкидав, наче коняка. Андрій голосно сапав, його очі бігли кудись наперед, назустріч мурованим стінам, що, здавалось, уже тремтіли від живого робочого руху, уже