Тодось Осьмачка

Старший боярин (збірник)


Скачать книгу

нема чого тобі нас кидати, а тим більше вносити батюшці у вуха безгрунтовні поговори.

      Але Дунька, що увесь час слухала свою панну з роззявленим ротом, не встигла щось похоже на людське сказати, як постукав у двері панотець Дмитро і на доччине «можна» увійшов без чайника і, сівши коло стола на вільний стілець, сказав Дуньці:

      – Іди, дівчино, до господарства, бо будеш і нині борсаться з поранням до пізнього вечора.

      Дунька, зітхнувши і глянувши на панну Варку, перехрестилася до невідомого святого, чого в таких випадках раніше ніколи не робила, і вийшла.

      – Моя дитино, – почав отець Дмитро. – Добре, що ти вчора мене не пустила. І нині і ти, і я будемо розважнішими і легше найдемо стежку запобігти лихові, що на нас насовується.

      – Таточку, – вигукнула панна Варка, заломивши руки і ніби аж крізь сльози, які виступили з серця до очей під тиском тривалого розпачу, – де ж ви були раніше з батьківською ласкою співчуття? Бо тепер я до вас вже відгукнусь з хвилевою щирістю, на яку здатні самотні душі під впливом кожного живого людського слова. Чи воно вийде з душі харциза в лісі, який після його зараз вас заріже, чи воно вийде якимсь дивом із середини того стовпа, закопаного в нас посеред двору для підтримки ліхтаря.

      – Господь з тобою! – обізвався збентежений батько, несподівано застуканий страшним змістом доччинних слів. – Я не буду дошукуватися рації тобою сказаного. Нехай мене Бог боронить. У таких випадках аналізувати свої почування небезпечно. І треба тільки віддатися велінню серця і говорити про горе, що проситься у слові на світ Божий, аби зникнути від людського співчутливого погляду. І нехай би я вже став і ліхтаревим стовпом, тільки не харцизом, аби лише ти, моя дитино, до мене заговорила і тобі від цього щоб полегшало.

      – Таточку, я хоч і чую щирість ваших слів, але знаю, що це буде остання наша розмова. Коли я вчилася в гімназії, мене товаришки звали «покритчучка» і сахалися товаришувати зі мною. Я нишком плакала і була між ними сама. А коли одбувався вечір по закінченню гімназії, і на йому була уся полтавська пишнота разом з губернатором і губернаторшею, і я, проспівавши сольовий номер, сіла на своє місце, то побачила, як мій голос вплинув на губернаторшу, яка спитала в директора про моє прізвище. А він сказав дуже голосно:

      – Посмітюха.

      І потім, почервонівши, справив помилку, але ніхто вже справленого не помітив; і губернаторша, обернувшись до свого чоловіка, сказала:

      – Посмітюха, а краще заспівала за солов'я?

      Всі засміялися, а в мене бризнули гарячі сльози із очей від непомітної для ока, але безнастанної душевної кривди. І, мабуть, тоді в душі луснуло щось дуже тендітне і завжди натягнене до останньої можливості у моїм єстві. Бо вже мене не кортіло ні вчитися в консерваторії, ні бути між тими одукованими людьми, що я від них різнилася і хистом до співу, і незаробленим у Бога горем. І я стала думати про село, про селян, із яких моя мати вийшла, стала думати, мабуть, так, як у вирії ластівка думає про те гніздо, що покинула в Україні десь у клуні. Яке може дати справжній спокій і щастя серцю, змученому