ри, але тут пишу з великої – вона того варта), і з архітекторами, і з багатьома іншими людьми, з ким ми, за його визнанням, зробили «over дохріна» (цитую дослівно) і точно більше, ніж будь-хто ще з ОДА в країні за всю історію їх існування.
Я певен, що поділитися своїм досвідом мусить кожен, хто взяв участь у державному управлінні, досяг помітних успіхів і здатен складати з літер слова, зі слів – речення, а з речень – тексти. Ми всі хочемо, щоб наша країна змінювалася, прогресувала і розвивалася. Підручників на цю тему не існує. Пророків теж. Але необхідно і важливо систематизувати набутий досвід і зробити його доступним для всіх.
Рік тому, коли ми (вже вкотре) офіґіли від тупості існуючої в держуправлінні бюрократії (поставши перед якоюсь проблемою, яку врешті розв’язали в законний спосіб і в належні терміни), я на одній із нарад пожартував: коли ми підемо з ОДА, я неодмінно напишу книжку про наше перебування в ній.
Зі сміхом обговорюючи, що це має бути книга, яка розкриватиме чимало прихованого від очей, ми всі разом дійшли висновку: писати й справді треба. По-перше, це пам’ять про роботу нашої Команди в ОДА. По-друге, наш, без зайвої скромності, успішний досвід необхідно доносити до всіх, кому він може бути цікавий. А по-третє, мене останнім часом почали частенько запрошувати на виступи перед різними аудиторіями, де я розповідав про нашу роботу. І, судячи з реакції різних слухачів, їм принаймні не було нудно сидіти в залі. Кілька разів ми навіть записали мої виступи завдяки нашим друзям з «Інформатора» (informator.ua, Олю, дякую від усієї душі!) й виклали їх у вільний доступ.
По суті, мені залишалося просто перенести на папір усе, що я говорив на таких виступах, але вже не обмежуючи себе таймінґом. Утім, саме у цьому й полягала проблема – банально бракувало часу.
Ось тоді й надійшло СМС від Андрія: «Напишімо книгу від твого імені про вас в ОДА. Я перечитав багато чого з того, що про вас уже написано, – це вартує книги. Я розумію, що ти ніколи подібного не робив, тому давай так: розіб’ємо все на окремі теми, ти надиктуєш на диктофон, я розшифрую, скомпоную в текст і надішлю тобі. А ти вже сам відшліфуєш те, що вийшло».
Так ми й зробили. У результаті вийшла не моя книга в чистому вигляді, а розбита за темами й напрямками розповідь про те, що і як ми зробили, доповнена текстами з моїх блоґів для site.ua (і не тільки) у 2015–2019 роках.
Ця книга не має головного героя. Вона – про Команду. Команду людей, яких Валентин Резніченко згуртував у Дніпропетровській ОДА з кінця березня 2015 року до кінця травня 2019.
Ця книга – про унікальні події, коли у строкатий світ держуправління потрапило кілька сильних менеджерів з успішного бізнесу і, долаючи скепсис оточення, хакнули систему, змусивши її продукувати фізично відчутний результат.
У цій книзі дуже часто вживається слово «ми». Ми – це ми всі разом і кожен з нас, хто чотири роки працював не покладаючи рук в одній Команді. Ми – це Валентин, його заступники, радники, голови департаментів ОДА, її співробітники, наші друзі й колеги з двох скликань обласної ради, кожен із її депутатів, голови усіх фракцій, прості співробітники, мери міст нашої області, депутати місцевих рад, голови об’єднаних територіальних громад (ОТГ) та сільрад, волонтери, народні депутати, два Президенти і два прем’єр-міністри, три склади Кабміну, всі, хто стежив за нашою діяльністю, підтримував нас, критикував, дискутував, вірив у нас, а також всі-всі-всі, хто доклав зусиль, розуму та бажання до того, щоб зробити за чотири роки у нашій Дніпропетровській області багато унікальних речей.
Перед виходом книги у світ я редагував одержаний текст у травні 2019 року.
На момент її написання ми й далі робимо те, що робили до цього протягом усіх чотирьох років у Дніпропетровській ОДА. Створюємо нову якість життя за вікном кожного мешканця області. Робимо саме те, що описано в цій книзі.
Ми всі, як і раніше, залишаємося на зв’язку і в соцмережах. І завжди готові допомогти й поділитися своїм досвідом з кожним, хто звертається до нас із таким проханням.
І ще. Ми домовилися, що я напишу дві книги. Другу – самотужки, але під псевдонімом, у жанрі трилера – про людей, їхні звички, вади і долі, якими я побачив їх у період чотирирічного перебування в одній області нашої країни. Усі імена будуть вигаданими, але ви точно зрозумієте, про кого йдеться.
За парадною вивіскою ОДА і купою всього зробленого ховаються звичайні люди, їхні прагнення, бажання і долі.
Книга, яку ви зараз тримаєте в руках, – про технології, менеджмент і людей. Людей, яких не змогло засмоктати болото бюрократії і які, незважаючи на шалену протидію, не кидали розпочату справу, завжди доводячи її до кінця.
Розділ 1. Stairways to Heaven
Коли мені було без кількох тижнів 22 роки, я став директором безнадійно збиткової газети «Теленеделя» (укр. «Телетиждень»), офіс якої містився в убитій чотирикімнатній квартирі на 13-му поверсі 14-поверхового будинку, в якому, до того ж, не працював ліфт.
Перше її число під моїм керівництвом вийшло 13 грудня. Трохи більше, ніж за тиждень до мого дня народження.
За півроку ми зробили її прибутковою, а за