вимагати порівнянних з нами показників прибутковості та маржинальності, та ще й у перерахунку на тисячу мешканців.
Тоді я ще й гадки не мав, що коли погода зранку була так собі, то можна залишитися вдома. Тому разом з партнерами ми створили з нуля нову компанію, вийшли в сусідній Донецьк і перед самою війною встигли запуститися в Харкові та Дніпрі, переправивши до цих міст більшу частину співробітників з Луганська й Донецька з початком бойових дій.
У 2013-му ми потрапили до ТОП-8 національних видавничих будинків за зборами реклами, бувши видавничим будинком суто регіональним (чотири області з 25). Потрапили б за кілька років і до ТОП-3, але війна…
Одного сльотавого, безрадісного вечора в лютому 2015-го я стояв біля вікна в харківському готелі, дивився на місто і думав: «Може, краще залишитися завтра в номері читати книжки, аніж пертися з самого ранку в офіс?», коли мені зателефонував Резніченко і сказав: їдемо до Запоріжжя.
21 ЛЮТОГО 2015 РОКУ
Цей день був знаменний для кожного з нас загалом і зокрема, чиї долі до того часу вже були тісно переплетені.
Того дня був день народження Валентинової мами – Лідії Валентинівни. Унікальна жінка, яка створила перший по-справжньому приватний роздріб з торгівлі пресою в Дніпрі ще в 1998–2001 роках. Залишки цього роздробу навіть через 17 років після того, як вона припинила ним керувати, можна побачити в усьому Дніпрі й нині.
Лідія Валентинівна у 2011-му стала першою співробітницею, яку я запросив на роботу до департаменту, що його Валентин віддав у моє підпорядкування в «Радіогрупі» (підрозділ «Українського Медіа Холдингу»). Запросив не тому, що вона була мамою мого друга і, формально, начальника. А тому, що саме вона далекого 1999-го зі щирим серцем навчала мене, на той час зеленого і наївного двадцятиоднорічного юнака, з примхи долі призначеного директором помираючої раніше філії «Теленедели» в Луганську, премудрості торгівлі пресою, а через 12 років я чітко розумів, які з її компетенцій мені знадобляться, щоб цілком перевернути продажі регіональної радіореклами і зробити те, що досі нікому не вдавалося.
Я нікому цього не говорив тоді, у 1999-му, але ставши директором ТОВ, що видавало ледве живе видання, перетворив його на мегаприбутковий регіональний медіахолдинг, вибудовуючи роздрібні продажі преси на основі тих принципів, які пояснили мені Валентин і Ліда. Зробив це не сам – разом зі своїми партнерами. Але знання, що їх вклали мені в голову Ліда і Валентин, були безцінні.
Тому, повернувшись 2011-го до «Українського Медіа Холдингу», точніше, до «Радіогрупи», найприбутковішого його підрозділу; повернувшись на запрошення Валентина, якому було начхати на те, що мене за мою успішність люто ненавиділо 95 % усього холдингу, вважаючи частково неформатом, а частково відморозком, який завжди грає на грані фолу… Хоча я просто ретельно виконував свій контракт і дані мною, у тому числі моральні, зобов’язання… Так от, повернувшись, перше, що я спитав у Валентина: де працює