в тій і другій стороні, по городах, селах, хуторах снують, мов тіні, старі батьки, матері, молоді жінки, малі діти, – ламають руки, побиваються, плачуть?! В того не стане сина; в тії – чоловіка, у тих – батька…
Омліло серце Петрове; уста шепчуть молитви і прокльони, прокльони й молитви. Піна не піна – кривава смага криє запечені уста його; немов хто здавив за горло – захарчав він, застогнав… У голові все переплуталося, пішло колесом, наче після чаду та диму… Серце – як не вискочить – тіпається, шпарко ганяє гарячу кров по жилах: б'є вона йому у виски, гамселить у тім'я… Петро Федорович зітхнув; ліг навзнич; притих, мов скаменів.
І знову йому сниться не сниться, – чує він і бачить: на краю великого міста у кривобокій хатині сидять троє. Погляд у них сумний; лице замліле-заросле; одежа – убога, – тілько-но очі й додають краси – виблискують, як зірки зимньої ночі… Не ведуть вони розмови – веселої, довгої, гарячої; коли-не-коли вирветься, наче з-під землі, одрубне слово: «Не можна так… то не життя!., це гірше каторги!..» Вирветься – роздасться по хаті – і затихне… Здається: ці люди усе вже перебалакали; до всього дійшли; на все поєдналися… Посумувавши отак – піднялися, спершу один, потім другий, третій, – вийшли з хати мовчки, на перехресті стали. Глянули в вічі один одному; мовчки подали один одному руки – і розійшлися в різні сторони…
Петро ще дужче притих, затаїв у собі спертий дух, наче дослухався до чогось… «Це не життя!., ні!., яке наше життя?., що це за життя?» – доноситься до його людський гук, наче реве люте море… Почули той гук високі палати, розкішні будинки – і затіпались від страху… Летить погоня за погонею з одного краю моря до другого; шукає бунтовиків, що сполохнули замлілі та закльовані людські душі… Куди ховатись? Навіщо ховатись? з чим ховатись? – Похапали, як курчат шуліка… Неприступні мури, чорні кам'яниці прийняли «бродяг» у свій захист… Чорне страховище, як крюк, закрутилося над їх головами… Де вони тепер? Куди їх заділи?… Ніхто не скаже. – Пропали парості, та не пропав корінь. Настане час – виростуть нові парості; виростуть – і уразять!
Прудка Петрова думка забігає вперед…
Чи то садок видніє, чи город, чи поле?… Високо поросло розкішне дерево вгору, укриваючи холодком зелену землю, на котрій, чіпляючись колосками за гілки, буяє розкішна рослина… На високих місцях серед зеленого гаю виглядають, наче з-за хмари сонечко, будиночки – білі, чисті та ясні… Кругом їх по садочках бігають дітки, бавляться веселими іграшками. Старі, дивлячись на дітей, собі радіють; а голоси веселих пісень молоднечі, мов щебетання весняних пташок, разом з садовими пахощами, проймають усе повітря… Чиї ж то садки розкішні? чиє поле родюче? будинки веселі? чиї?… А сонце чиє? чия земля?… Хіба воно не всім рівно світить і гріє? Хіба вона не для всіх однаково родить?… Хіба не кожному треба заховатись від холоду, від лихої негоди?…
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен