бурсак! – скрикнув.
– А що? – спитав Жук.
– Уклав за двох, та мерщій і навтіки! Кому ж тепер не достане? Се моя часть, – беручи шматок булки і сала, казав Шестірний, – а ви удвох, як знаєте, діліться. Воно, як Телепень не йде в гімназію, то йому б і не треба, – додав, ламаючи невеличкими шматочками булку.
– То що, що не йде? Він же недужий! – устаючи, мовив Жук.
– То він тілько видає себе недужим, йому вже давно можна б ходити.
Телепень болізно повернувся, скрививсь. У його чорних очах загорівся гнів; бліді запалі щоки запалали краскою. Він порвався устати; підвівся – і впав.
– Коли б ти, бісова Шестірня, хоч раз занедужала, то, може б, поняла віри! – скрикнув Жук.
– Ет, кажи! – І Шестірний мотнув головою, укидаючи невеличкі шматочки хліба у рот.
Жук призро глянув на його.
– От же ти й не їси, а тілько балуєш… Узяв би четверту часть одділив, та я четверту, – от і було б Телепневі.
– Як же! чорт не видав! Та прожра буде за двох класти, а я повинен голодний сидіти.
– Ну, стій же ти, шолудивий бурсаче! – трясучи кулаком, промовив Жук. – Не попадайся мені на увесь день на очі, а то я тобі полічу твої погані ребра! – Очі в Жука горіли гнівом.
– Та чого ви змагаєтесь? Я не хочу їсти. Беріть усе, – стогнучи, мовив Петрусь.
– От бач, він і сам не хоче. Недужий і їсти, – зло скалячи зуби, казав Шестірний. – Чого ж ти похваляєшся на Попенка?
– Кажу: хай не попадається! – грізно крикнув Жук.
Почувся дзвонок. Шестірний, як опечений, схопився; кинув хліб і сало; мерщій за книжки – і чимдуж побіг.
– Чортів лизун! – промовив йому услід Жук; доїв своєї часті; узяв картуз, нагнувся над Петром, що, устромивши голову в подушку, плакав.
– Ти спиш, Петре?
Петрусь повернув до його своє мокре лице.
– Не плач. От слухай дурня, що накаже! Одужуй, брат, скоріше; гулять підемо до річки, а то і я вже занудився, сидячи в хаті. Прощай!
І повагом потяг собі. Зостався Петрусь сам, з своїм ураженим серцем, з своїм болем, з своїм горем. Гірко йому на душі, важким каменем давили слова Шестірного, та нікому і розважити, нікому одвести думки від глибокої образи. Петрусь припав до подушки – і не словами, а сльозами виливав їй своє лихо; молився, щоб скоріше йому одужати, звестися, піти у гімназію. Ніхто того не чув, не знав, не бачив. Бачили тілько сірі стіни – та мовчали; бачила і чула рябенька подушечка – та й та ще більше рябіла від його кревних сліз.
Увійшла низька, кирпата молодиця – служка; понуро глянула на його, на райно; поприбирала, повимітала і пішла, не сказавши ні одного слова, – буцім вона була глуха, як та подушка, німа, як та стіна. Знову зостався Петрусь сам; знову сльози, молитви, і… аж поки не зборов його сон, не закрив очей, не заколихав якимись одрадними причудами. Йому приснилася мати, своя хата – чиста, ясна… Глибокі виразки у серці перестали нити-боліти.
Несподіваний грюк і гук збудив його. Він підвів голову. На дверях стояв Попенко і змагався