кав’ярні подалі від людського ока та назойливих папарацці… Словом, якщо вам несподівано стане самотньо, я безмежно тішитимусь вашому товариству, – чоловік дедалі більше приголомшував вихованістю і толерантністю, і його байдужість до власних черевиків збивала з пантелику… Я так давно не зустрічала нічого подібного, що по-справжньому розгубилася, намагаючись дочасно не роззброюватись, ховаючи настовбурчені голки їжачка… Що зробиш… Не вірю… Нікому не вірю… Цьому навчило мене життя… На жаль…
Та він, здалося, не помічав мого стану, а натомість, посміхаючись, простягав візитівку:
– Якщо ви згодитесь трохи зачекати, аби я привів себе до ладу, я залюбки проведу вас до виставкового залу… Гадаю, спільнота вже турбується через вашу відсутність…
«У-у-у… От зараза… Таки не забув про мій проступок… Уявляю, з якою огидою він відтиратиме туалетним папером все, що виверглось з моєї ротової порожнини на його бездоганне донедавна взуття, щойно я прикрию за собою двері… Мачо недороблений… Ото вже матиме що розповідати таким, як сам, чистоплюям на черговому фуршеті… Змішати людину з брудом – улюблена справа мистецького збіговиська… Краще б вилаявся по-людськи…» Звісно, вголос я цього не сказала, а натомість зашарілася майже по-дівочому, уявивши собі процес ганебного черевикового «очищення», взяла з його рук візитівку і, аби не образити, заховала в сумочку:
– Вибачте ще раз за все, що трапилось, – зібравши всю існуючу на світі витримку і гідність, ходою щонайменше королівни виплила з клозету в коридор, і виснажено притулилася до стіни… Оце так випробовування… В кінці коридорного лабіринту гула переповненим вуликом виставкова зала…
А чи треба мені насправді туди, де серед тютюнового смороду і невпинного клацання ненависних фотокамер підстаркуваті фальшиві «метри» заздрісно вихваляють звитяги здібного початківця? Їм я теж не вірю… І чи потрібен мені цей вишуканий надибанець поруч, аби опісля зухвало, як буває зазвичай, перепитували: «Це твій новий прихвостень, Каріно? А він таки нічогенький!!! Може й справді налаштуєш нарешті особисте життя?..» О-о-о, ні… Тільки не це!!!
Я обернулася на двері, за якими «прихвостень» знищував (стовідсотково з огидою) сліди мого злочину. Погляд зупинився на металевому кружальці з зображенням чоловічого капелюха та літерою «м» (до біса!!! поруч бовваніли двері з літерою «ж»!!!). Я вкотре за останніх кільканадцять хвилин зашарілася – непідробно, по-справжньому, усвідомивши вчергове промах, і зрозуміла, що мені зараз потрібно: ВТЕЧА!!! Поправивши зачіску і защіпнувши сумочку, неймовірним зусиллям віддерла змучені тіло й душу від льодяної стіни і, махнувши на прощання охоронцю, пошкандибала додому зі святою вірою у те, що свого туалетного надибанця я ніколи в житті не побачу…
Минув тиждень…
«Доброго дня… Сьогодні в студії шанована людина нашого міста, мистецтвознавець, засновник Фонду підтримки молодих талановитих дарувань, голова фундації «Мистецька скарбниця рідного краю» і просто чудова