Скачать книгу

скидає пенсне й починає ретельно витирати скла, короткозоро приглядаючись до них. На лиці в нього такий вираз, що я мимохіть чекаю, що буде далі. Жовта шапчина волосся блищить гладенько; сам він підстрижений, чистий, з молочно-білим чолом і ніжним рум’янцем, як у панночок на обкладинках від мила.

      Він обома руками примощує пенсне і, злегка задравши голову догори, говорить:

      – Так от, Якове Васильовичу, «по зрелом размышлении, будучи в здравом уме и твердой памяти», заявляю, що маю бажання викрасти власного сина, Дмитра Кривулю.

      І вичікуюче придивляється до ефекту своїх слів. А на лиці той самий вираз напруженості, розгубленості, змішаних з добрим настроєм.

      Я встаю й міцно потискую йому руку.

      – Ухваляюте?

      – Навіть захоплений!

      – І помагати згоджуєтесь?

      – З приємністю!

      – Веnе! Іншого виходу немає! Ступаємо, значиться, на путь нечестивих.

      І він рішуче, трохи смішно, обшарпує донизу камізолю.

      – А як Олександра Михайлівна?

      Панас Павлович кривиться, зібравши губи до носа так, наче понюхав чогось міцного.

      – Доведеться воювати! Вона не знає про мою постанову. Доведеться воювати!

      І заклопотано дивиться на мене.

      – Одна надія, що примириться з фактом і всю відповідальність складе на мене. Одна надія! Ну, та з нею вже якось улаштуємо. А от, любий мій, як з Варварою бути? З Варварою?

      – А що таке?

      – Та ж вона розлютиться.

      – Хай собі лютиться! На здоров’ячко!

      – Е, коли б тільки була справа з її здоров’ям! А то ж і з моїм! Вона ж зараз почне гасати по всьому місті, шукати нас. В університет побіжить, у гімназію, на ректора накинеться, при всіх мені вчинить істерику. Їй що? Такий скандал зробить, падлюка, що згориш від сорому…

      – Та це, звичайно, той…

      – А, скажемо, зустріне мене на вулиці з Дімою й кинеться однімати. Що їй зробиш? Не битися ж з нею? І одніме! Оттак вихопить з рук, сяде на звожчика й поїде собі. От яка, розумієте, штука! Ех, заздрю, їй-богу заздрю тим людям, що вміють, де треба, по часті фізичної аргументації. Загилить би їй попереду разів зо два оттак по «наружній фізіономії», от би вона вже опасувалась потім.

      – Та ви ж уже так аргументували!

      – Коли?! – дивуєтеся Панас Павлович.

      – Як коли? Та тоді ж, як вона вдарила Олександру Михайлівну.

      – Кий чорт! Тільки замірився! Я брехав, що вдарив її, тільки для внутрішньої сатисфакції. Не вмію я бити. Нема в мене досить простодушності. Іноді страшенно хочеться загилить так, щоб аж юшкою умилась, а дійде до діла – схибну. Нема прямоти!

      – Виїдьте куди-небудь!

      – Та куди виїдеш?! – раптом кричить він так, неначе я вже надокучив йому з цією порадою. – Хіба не знайде? Ні, треба вміти бити, от що! Вона хапає Діму, а ти одшпурнув її й покликав городовика. Вона в крик, а ти ще дужче, вона з сльозами до юрби, а ти собі. Отце я розумію! Не треба боятись популярності! А то, чи пискнула вона, чи ні, а ти вже щулишся й озираєшся, чи не чули