підступно захопила Наливайка, Шаулу й інших керівників повстання і видала їх полякам. Під час переговорів польське військо зненацька напало на козацький табір. Тисячі повстанців, їхніх жінок і дітей було вбито, тільки невеликий загін козаків зумів вирватися з оточення і відступив на Запоріжжя. Наливайка й інших ватажків повстання відправили до Варшави.
Більшість із захоплених козаків незабаром були страчені. Проте Семерій Наливайко чекав своєї долі без малого рік. На думку багатьох істориків, власті хотіли якомога більше дізнатися про його зв'язки з князем Острозьким – головним на той момент супротивником уніатства в Україні. Страчений керівник козацького повстання був тільки 11 квітня 1597 року у Варшаві.
Поразка повстань Косинського і Наливайка зовсім не означала занепаду козацтва, навпаки. Цікаво, що одним із перших, хто це зрозумів, був коронний гетьман Станіслав Жолкевський. Він побачив, що козацтво має широку підтримку у населення і з тривогою писав, що «вся Україна покозачилася». Станіслав Жолкевський ще майже чверть століття керував озброєними силами, а потім і урядом Польщі. Надалі він прагнув проводити відносно козаків гнучку політику. Жолкевський розумів, що Польщі потрібні козаки, тому намагався знайти з ними компроміс, хоча і не любив їх. Разом з польськими військами козаки брали участь у військових кампаніях у Молдавії, Прибалтиці, Московії. Коли ж у 1620 році гетьман все ж таки вирішив відмовитися від широкомасштабної допомоги козацтва, польське військо зазнало катастрофічної поразки від турок під Цецорой. Це було не тільки його поразкою, але і поразкою політики Речі Посполитої по відношенню до козацтва. До чого привела ця поразка, Польща сповна дізналася в 1648–1654 роках…
Берестейська унія 1596 року
Установлюючи свою владу в західноукраїнських землях, поляки постійно стикалися з проблемами релігійного характеру. Будучи ревними католиками, вони прагнули розповсюдити свою релігію і на підкорені території. Проте зробити це з населенням, яке впродовж п'яти століть сповідало православ'я, було зовсім не просто. У цих умовах Римська церква пішла на компроміс, який (зараз це можна сказати напевно) довів свою життєздатність.
Після Люблінської унії рух до об'єднання церков прискорився. У 1577 році широкий резонанс дістало знамените міркування католицького теолога, першого ректора Віленського університету Петра Скарги «Про єдність церкви Божої». У той самий час єзуїти систематично вели роботу серед провідних українських магнатів, щоб схилити їх до підтримки ідеї унії. І це, треба сказати, їм непогано вдавалося, зокрема, на їх сторону перейшов могутній православний феодал князь Острозький. Ревностний католик король Сигізмунд III використовував всі свої можливості, щоб за допомогою унії, хай і на обмеженій території, принести користь Риму, який в останні десятиліття тільки і робив, що програвав – у Німеччині, Франції, Англії. При цьому поляки не випускали з уваги і своїх політичних завдань, прагнучи підірвати вплив Московії на західноруські землі. Тим паче, що в 1589 році було встановлено патріаршество «всея Русі», що має на увазі претензії Москви на