справедливості, цей факт стає потрясінням. Він іде у запій, зближується з місцевими люмпенами, разом з ними, як їх ватажок, бере участь у кількох крадіжках і нападах – на добро «п’явок людських» і місцевого начальства, з яким конфліктує. Проте вина їх не доведена. Далі Чіпка робить спробу повернутись до «нормального» життя, одружується, бере за дружиною чималий посаг, йому вдається навіть розбагатіти (на торгівлі полотном), на повітовому рівні він уже – поважаний «Никифор Іванович», його вибирають гласним (членом) земської управи. Усе це безмірно підносить його в своїх очах. Проте дворянсько-чиновницьке коло, що заправляє повітом, незадоволене походженням нового члена управи та, побоюючись його намірів «служити людям», знаходить привід усунути Варениченка як гласного. Такий удар був для нього остаточним. Можна згадати формулювання Б. Пастернака з приводу новели «Міхаель Кольхаас» та інших творів німецького письменника Г. Клейста із дещо подібним головним героєм – про «зображення людських афектів, особливо інстинкту справедливості в його сліпій першооснові, коли під впливом образ і пробудженої мстивості цей доброчинний задаток перетворюється в джерело так само позасвідомих злодіянь та злочинів». Чіпка знову п’є із компанією давніх приятелів, до невпізнання змінюється в очах своїх близьких. З метою грабунку зграя розбійників, на чолі із Чіпкою, винищує сім’ю безневинного заможного селянина. Злочинців схоплюють (за оповіщенням Чіпчиної матері); в останній сцені автор показує Нечипора Варениченка в колі арештантів, що йдуть на каторгу.
У нарисі «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», заводячи мову про «народну фантазію», котра має свої закономірності, автор міркує: «…Хто знає, хто поручиться, що років через 20—30 Гнидка-розбишака не займе рядом місця з яким-небудь Кармалюком, Гаркушею, Засориним і іншими розбишаками післягайдамацької пори, котрі уславилися по всій Україні яко боронителі убогих і безталанних од заздрості й пригніту багатих і щасливих?..» (цитування – за архівним списком І. Білика). Однак сам письменник традиційним шляхом «народної фантазії» не пішов: не перебільшив намірів і дійсних почуттів свого героя, не поставив відтак його у ряд, в якому уже стояли Робін Гуд, Рінальдо Рінальдіні, словацький Яношик, мексиканський Астусія (з роману Л. Г. Інклана) та багато інших персонажів – репрезентантів типу «благородного розбійника», остерігся робити свій роман побічною версією всуціль романтизованої «кармелюкіани» (яка постала в українській літературі упродовж ХІХ – ХХ століть, почанаючи від повісті Марка Вовчка й закінчуючи творами В. Кучера та О. Гижі).
Оригінальність і, зрештою, цінність роману Панаса Мирного якраз у тому, що він не піддався на спокуси романтики (можливо, певний романтичний повів можна констатувати стосовно образу Галі на етапі її знайомства з Чіпкою, – але аж ніяк не в провідній проблемі художнього дослідження), послідовно і майже в «чистоті» витримав жорстку реалістично-натуралістичну установку