терпеливим, тепер, однак, не стає вже і йому тої сили…
– Як можеш такі дурниці плести, чоловіче? – боронилась радникова. – Хто оставався завсіди паном своєї волі і розпоряджував грішми? Хіба ж я? Сліпа я була і недосвідчена, що не наложила тобі зараз з першого разу поводів; не найшлась би я нині в такім положенні, котре доводить мене до розпуки. Тобі маю завдячити, що нині люди показують на мене пальцями; на свої старі літа буду жебрати кусника хліба у дітей або у зарозумілих свояків! Однак лучче умру, доки се справдиться!
– Ха-ха-ха! – розсміявся чоловік замість усякої відповіді.
Радникова стривожено повернула до нього своє лице, що в останнім часі сильно вихуділо.
– Ще й смієшся? – питала вона гірко-згірдливо.
– Ти мені хотіла би поводи наложити? – реготався він злосливо. – Ти, що не маєш навіть настільки сили, щоб супроти своєї доньки показати свій материнський авторитет? Зноси ж тепер наслідки свого ліберального виховання і любуйся думкою, що Олена зостанеться старою химерною панною. Вона не хоче й чути про К-го.
Радникова так і здригнулась при його словах; було по ній видно, що вона угиналась під їх тягарем.
– Чи се дійсно правда, Епамінондасе? – питала вона несміливо і нервово дрижачою рукою відсунула на столі лампу набік, щоби ліпше заглянути йому у лице. Се не могла бути правда. Адже се подружжя мусило статись рятунковим средством супроти всякої нужди для неї і для її бідненької наймолодшої дитини.
– І я хотів би, щоби се не було правдою… – відповів радник насмішливо. – Тепер можеш іти до неї і їй подякувати. А коли ні, то наложи їй поводи… Чому ж ні? Дрантя бабське! – пробурмотів під ніс і зачав нервово ходити по хаті.
Жінка сіла та лиш закрила лице руками…
– З наймолодших літ мала вона завсіди свій розум! – лютував він дальше. – Робила мій дім посміховиськом та метою всяких дотепів. А тепер ще хочеться їй доповнити мірку безталання? Те вже їй не вдасться. Ще живу я; а коли до сього часу з батьківською волею ще не познакомилась, то познакомиться з нею тепер. Вона мусить за нього вийти!
– Сього вона не вчинить, Епамінондасе! – простогнала радникова. – О, коли б я була тоді передчувала, що той буде причиною її нинішнього поведення! Якою ненависною, якою незносною бувала для мене його присутність!
– За твоєю спиною піддержувала вона любовні зносини, кореспондувала, а ти була сліпою й глухою! – говорив радник дальше. – Тепер збирай, що посіяла! Що мене стосується, то кажу ще раз, що я покажу їй, хто голова родини. Не буду терпіти, щоби вона противилась моїй волі задля якогось божевільного фарсу. Буду… – і він замовк нагло. В покоях почулися легкі кроки, а трохи згодом стала Олена на порозі. Була одягнена в темний плащ, голову завила в чорну хустку, а під пахою держала грубий звій нот. Здавалось, що вступає дуже неохотно, однак, побачивши радника і зламану матір, в одну мить усе зрозуміла і приступила ближче.
– Іду до Маргарети, мамо, – сказала вагаючись, – і не буду дома на вечері. Ключ від мого покою забираю з собою, бо, правдоподібно, забавлюсь довше, а повернувши,