нашого пана, як батька, тільки люблю». Ото й усе. Софія призналася: після вистави, як виходила з театру, то здавалося, що всі знають, що то вона мати тої нездалої артистки. Ну, правда, в перерві побачила доччину фотку там, на стіні, за залою, де люди гуляють. Дивилася довго. І в якоїсь дівчини таки спитала, чи то хороша артістка – Софія Кравець. А та з смішком: «Дуже хороша, вона в дитячій виставі гарно поросятко грає».
Софія:
– Боженьку милий – поросєтко! Як теє собі придставлю – зимно робиться. Перед усіма людьми. Поросєтко! Ото тре було вчитися, щоб поросєтком ставати?
Вона таки тоді знайшла театральний гуртожиток, де жила дочка. Умовляла, пересиливши себе, вернутися додому. Софія-молодша сказала, що щаслива грати навіть поросятко. Що це її життя. Тільки її, яке вона вимріяла і вибрала.
То було шість років тому. Тепер дочка живе в тому ж гуртожитку, куди вернулася після невдалого заміжжя. І грає маленькі ролі, животіє на крихітну зарплату. Як те поросєтко, якому, може, й дадуть їсти, а можуть і забути.
– Господи Боже мій! – Софія сплеснула руками, а потім їх заломила. – У трийцять, щитайте, три роки микає у тому гуртожитку. Ні кола, ні двора. Ні дитинки, ні хатинки. Як же серце не розриватиметься? Чєсом, як проснуся, думаю: хай би ліпше неї у мене ни було. Хай би то сон був, що в мене штири дочки. Хватило б і трьох, прости мені, Боже. Ну, син найменший, Тарасик, розвівся з жінкою, так уже другу має. Та там діло житейське. А тутика… Позор в родині. На цільну родину й сило. Никому й ни кажу, яка то в мене артістка.
Віталія не знала, що відповісти. Переконувати, що доля Софії-молодшої – то її доля? Була чомусь певна, що мати те й сама розуміє. Раптом вона відчула: дуже хочеться Софії побачити дочку тут, в палаті.
Обережно спитала, чи знає, який у доньки телефон.
– Общежітський є, тілько я забула. А нащо то? Ни хочу я неї бачити. І на похорон хай ни приїздить. Скибка одламана та й на землю впала.
– Скибку можна й підняти, – сказала Віталія.
– Підняту скибку до рота ни беруть.
«Я теж відламана скибка, – подумала Віталія. – Була. Довго була. А тепер? Одламана від життя? Скоро відламаюся».
Уперше її оповив такий щемкий жаль, що хотілося плакати.
Кілька тижнів тому – неповний місяць – вона дізналася про страшний діагноз. Досі нічого не боліло. Трохи поколювало збоку, десь під серцем. Вважала – може, щось у бронхах, перевіриться, ще перевіриться, може, віддає серцевий м’яз.
…Трохи боялася. Так, боялася. Заспокоювала себе і боялася перевіряти, тепер у цьому можна признатися. Гладила те звірятко страху, запевняла, переконувала себе: нічого серйозного, роби свою справу, страхопудко, твоє діло – інших лікувати.
Нарешті відважилася. Так, для формальності перевіриться. У своїй же лікарні. Вона була надто досвідченою й розумною медсестрою, фактично лікарем за кваліфікацією. Побачивши знімки й вираз обличчя добре знайомого лікаря, зрозуміла – найгірше.
– Вікторе Дмитровичу, – сказала