дрібних крочків назад. Справді, йому ж необов’язково на це дивитися? Доки доктор Паскуда оглядав тіло, помічник окружного прокурора встиг збігати ще за одним гамбургером та колою. Подібні оборудки неабияк виснажували його, а коли він почував зрадливу слабкість у ногах, дошкульне поколювання в пучках пальців, туманно-дратівливе запаморочення, то не міг думати ні про що, окрім їжі. Дружина завзято лаяла його за це хворобливе ненажерство, тож він уникав наїдатися вдома, навіть до холодильника вночі не прокрадався, зате цілком віддавався своїй згубній пристрасті на роботі, дарма що часом від неї нудило.
Мілфорда не було якихось хвилин десять. Горилоподібного санітара не влаштовувала його зарплатня, тож він вийшов «перекурити» хвилин на п’ять.
Цього для доктора Паскуди виявилося більш ніж достатньо.
9
Ще ніколи він не їздив так швидко вулицями цього млосного, велетенського, завжди напівсонного міста, затягнутого поволокою барвистих автомобільних корків. Зиркнув на годинник. У нього лишалося хвилин п’ятнадцять, не більше. Ще мить – і він знепритомніє просто за кермом. Перед очима узялися якісь чудернацькі спалахи й миготіння. Залунали незнайомі роздратовані голоси. Він ледь стримав бажання зазирнути до дзеркала. Раптом нестерпно захотілося розвернути кляту автівку на сто вісімдесят градусів, вилетіти зі своєї смуги на зустрічну й щосили вгатитися в бетонну стіну торговельного центру неподалік…
Щойно доктор Паскуда зрозумів, що от-от зробить це, різким поштовхом з’їхав на узбіччя, тремтячою рукою заглушив двигун. Спробував перевести подих. Із автівки не виходив, а виповзав. Якась жінка пронизливо закричала, коли він вибрався на проїжджу частину й, заточуючись, пішов між машинами.
– Будь ласка, доправте мене за місто, – звертався до кожного вікна, кожного перехожого, та люди його сахалися, похапцем підіймали скло, пришвидшували крок, намагалися якомога скоріше поїхати звідси чи перейти на інший бік вулиці, однак затори години пік не випускали їх зі своїх чіпких обіймів, роблячи свідками й співучасниками чужої безпорадності.
Зустрічні автівки скажено сигналили, водії матюкалися й знову тиснули на клаксони, кленучи божевільного, котрий ліз їм прямісінько під колеса, а жодного патрульного полісмена, що міг би з ним розібратися, як на лихо, не знайшлося неподалік. От воно завжди так. Як вони потрібні, їх ніколи нема.
Доктор Паскуда зупинився. У голові паморочилося від смороду паленої гуми, розплавленого асфальту та страхів усіх цих людей. Хтось усередині нього благав про пощаду, вмовляв припинити це раз і назавжди, байдуже, яким чином.
Дарма він пішов на це сам. Йому потрібна була допомога. Він уперше наважився попросити і наштовхнувся на неприступну завісу байдужості. Останнє, що запам’ятав, це те, як намацав у кишені мобільник і набрав номер Бена.
Прокинувся вже в операційній. Бен усе зробив правильно. Болю більше не існувало. Щезли й випарувалися голоси. Сама лише приємна полегкість, прозора спустошеність, насторожена