чи застосувала вона хоча б один з наведених способів. Я буду розповідати не про Карла, а про Людовіка, тому що він найдовше втримався в Італії й те, що він зробив, помітно набагато виразніше. Ви можете переконатися, що він постійно чинив навпаки стосовно того, що варто було зробити для зміцнення своїх володінь в чужомовній країні.
Король Людовік опинився в Італії завдяки побажанням венеціанців, які збиралися скористатися його приходом, щоб заволодіти половиною Ломбардії. Не буду дорікати королю за цей вчинок: маючи бажання закріпитися в Італії, він не мав союзників всередині країни й усі двері були перед ним зачинені через спогади про його попередника Карла, тому обирати собі друзів було не на часі. Людовик міг би досягнути своєї мети, якби не припустився жодних інших помилок. Якби він зайняв Ломбардію, то повернув би французам повагу, яку ті втратили за Карла; Генуя поступилася, флорентійці уклали з ним союз; маркіз Мантуанський, герцог Феррарський, Бентівольї, господиня Форлі, правителі Фаенци, Пезаро, Ріміні, Камеріно, Пьомбіно, мешканці Лукки, Пізи, Сієни – всі хотіли з ним приятелювати. Ось тоді венеціанці й усвідомили всю необдуманість свого вчинку: замість кількох містечок в Ломбардії вони зробили короля володарем двох третин Італії.
Міркуйте тепер, чи складно було королю утвердитися в Італії, якби він дотримувався вищеназваних правил, підтримував і захищав своїх численних і слабких прихильників, які боялися – хто Церкви, хто – венеціанців і були змушені йти за ним. З їхньою допомогою Людовік легко захистив би себе від значно могутніших суперників. Та ледве він опинився в Мілані, як все зробив навпаки – посприяв папі Олександру, коли той захопив Романью. Разом із тим король навіть не помітив, що відштовхує від себе прихильників і людей, які довірилися йому, послаблює свій вплив і підсилює Церкву тим, що додає до її величезної духовної влади ще й світську. Услід за цією першою помилкою невідворотно сталися й інші. Врешті-решт, щоб погамувати захланність Олександра й завадити йому заволодіти Тосканою, король був змушений вступити на територію Італії. Мало того, що він підніс Церкву й залишився без союзників; його жадання сягнули Неаполітанського королівства й він розділив його з королем Іспанії, і якщо до цього доля Італії була в його руках, то тепер він завів собі товариша, щоб у всіх честолюбців і незадоволених цієї країни був покровитель. Разом із цим Людовік видалив з королівства того, хто міг би платити йому данину й замінив його на правителя, що погрожував вигнати його самого. Звісно, бажання здобувати – річ цілком звичайна й зрозуміла, і коли люди прагнуть до цього, зважаючи на свої сили, то їх будуть хвалити, а не засуджувати, та коли вони не можуть і домагаються здобутків будь-якою ціною, то у цьому прихована помилка, варта докору. Якщо сили Франції дозволяли їй напасти на Неаполь, так і слід було вчинити, якщо ж не дозволяли, то не варто було ділити його ще з кимось. Подібна угода з венеціанцями в Ломбардії заслуговує на виправдання, тому що дозволила