підходу свого часу була сформульована Ю. Лотманом. „В межах ХХ століття, – писав він, – наполегливо проявляється тенденція до заміни самоописів культури описами описів – метатекстами другого рівня, спрямованими не на культуру як об’єкт, а на механізм опису…”183. Такий аналіз (чи опис опису) літературознавчої спадщини Лесі Українки, а власне її критичної розвідки про сучасну їй західноєвропейську літературу, дозволить виявити нові сторони літературного процесу початку ХХ ст.
Порушена у даному дослідженні проблема має кілька вимірів, що потребують комплексного підходу і які неможливо не тільки повністю, але й частково розкрити в межах однієї наукової розвідки. Перш за все це стосується літературознавчого (і ширше – культурологічного) розуміння терміну „модернізм”, його виокремлення з понять декадентизму й авангардизму, визначення хронологічних рамок модернізму, а також його впливу на подальший розвиток культури. Адже літературознавству все ще властиве неузгоджене використання термінів і понять, коли в працях паралельно вживаються поняття „напрям”, „течія”, „школа”, „стильова тенденція”, „художній рух” тощо.
Не вдаючись у подробиці й нюанси суперечливих визначень модернізму (це справа більшого дослідження, частиною якого є дана стаття), слід зазначити, що загалом не тільки наші сучасники, але й учасники літературного процесу початку ХХ ст. сходяться на тому, що їхнє мистецтво – це нова художня система, яка протистоїть попередньому розвитку культури й тому постійно з ним полемізує.
В аналізі рецепції (чи то в описі описів) представниками українського модернізму творчості Лесі Українки видається важливим акцентувати увагу на тому, щό саме письменники, здебільшого сучасники поетки, писали про її творчість. Адже висловлюючи свої погляди на мистецтво, вони в той чи інший спосіб завжди згадували про неї.
Микола Євшан у статті „Боротьба генерацій і українська література” (1911) наголосив, що розмежування й зміна ціннісних орієнтирів – „це основа того руху, який звемо поступом. Кожде покоління – це новий, зовсім окремий світ. Від виступлення його починається нове життя…”184. Проявом нового мистецтва для цієї генерації стала творчість Лесі Українки, а вона сама – уособленням нового типу письменника. Про це писали практично усі діячі культури початку ХХ ст. Тож у чому ця новизна?
Почнемо не з нової генерації, а з Івана Франка. Його відоме висловлювання про Лесю Українку, яке часто наводиться приблизно й зводиться до окреслення її як „єдиного чоловіка в українськім письменстві”, потребує точного цитування. Аналізуючи поему „Давня казка”, 1898 року він писав: „Ся хора, слабосильна дівчина – трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну…”185.
Наділяючи Лесю Українку чоловічими рисами, Франко поставив їй у заслугу те, що її писання „ідейні, але зовсім не тенденційні”:
„Лесина поема, без сумніву, одна з найкращих і найхарактерніших окрас нашої нової літератури. В наших часах, в часах загального рознервування і екстраваганції, в часах, коли скрізь лунає, аж лящить,